Повернення в Крим. Частина II

Проголошення Україною незалежної стало новою сторінкою боротьби за свої права і для кримськотатарського народу. Щоправда, дуже скоро стало зрозуміло, що й на цей раз очікування не виправдаються в повній мірі. Перший президент України – Л. Кравчук відзначив, що держава буде створювати зокрема й економічні умови для повернення татар на батьківщину. Однак уже незабаром стало ясно, що «немає достатніх підстав для перетворення територіальної Кримської Автономної Республіки в національно-територіальну».

Виходить, що попри уже доведений історично геноцид татар, попри незаконне позбавлення майже 200 тисяч населення свого майна і житла, на це «закривають очі». Так можна вивезти із рідної землі будь-яку націю на десятки років, а потім заявити, що кількісно більше немає підстав вважати цю землю їхньою… Доволі цинічно… Та хіба політика буває чесною? Вкотре чиїсь інтереси суперечили відновленню історичної справедливості.

І все ж – українська влада була лояльною, вона чітко давала зрозуміти, що вважає татар своїми «союзниками» протии сепаратистських настроїв у Криму. Адже майже половина всіх мешканців півострова – етнічні росіяни. Тож уже з 1992 року процес облаштування кримських татар починає фінансуватися із держбюджету. Загальна сума таких витрат за 1991-2004 роки досягла 826 млн. грн. Чимало із цих коштів пішло на створення підприємств та трестів, які б забезпечували життєдіяльність населення Криму (колгоспи «Авдет» і «Ватан», радгоспи «Аграрний» і «Водопойний»).

Втім – усі інші проблеми так і залишилися неврегульованими, зокрема – участь татар у представництвах держорганів влади у Криму, законодавче унормування статусу Курултаю та Меджлісу, відсутність закону про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою, не вирішено і питання виділення кримським татарам земельних ділянок для індивідуального будівництва, що неодноразово спричиняло «самовільне захоплення земель».

З усього цього випливає, що не стільки із політичних мотивів, як радше із бюрократичних та через корупційну складову, життя татар в умовах незалежної України важко назвати задовільним. Статистичні дані доволі чітко відображають цю картину:

рік/роки

до Криму повернулося осіб

1989-1992

35-45 тисяч (щорічно)

1997

5300

2001

2200

2004

2100

За межами України донині перебуває близько 100 тисяч кримських татар. Більшість із них проживають в Узбекистані (до 80 тис.), Росії (15 тис.), Таджикистані (до 2 тис.). Перепоною для їх повернення є в першу чергу великі труднощі із облаштуванням у Криму – проблема отримання житла та працевлаштування. На чималі кроки Україна таки пішла, бо за 1991-2004 р. державним коштом було побудовано майже 8000 і викуплено 1400 будинків і квартир, що дозволило забезпечити житлом понад 33 тис. осіб. Ще 110 тис. кримських татар придбали житло самотужки. В різних «чергах» на житло стоять ще понад 20000 татар, тож процес ще дуже далекий від завершення. З початку масового повернення кримських татар під індивідуальне будівництво житла їм було виділено майже 70,5 тис. земельних ділянок (площа 8361,7 га). Та це дуже мізерна кількість, більше того – цинічна, зважаючи на численні факти порушень земельного законодавства, коли величезні ділянки землі навіть у рекреаційних зонах відписувалися фізичним і юридичним особам, які проживають далеко за межами Криму і взагалі України. Цей момент тотального ігнорування законів змусив татар зробити те саме. Якщо тим, хто має право на землю, тим, у кого її було брутально відібрано, безпідставно її не повертають, не виділяють навіть шматочка, виписаного у законі, а, натомість, нагло віддають цілі гектари у чужі руки, на надаючи жодних пояснень, і якщо ніякі заяви і суди не відновлюють справедливості, то що залишається? Татари вирішили селитися без документів і дозволів, як кажуть – «самовільно».

Що ж до «політичного врегулювання» і долучення татар до керівництва автономією, то у 1999 році Л. Кучма таки підписав указ «Про Раду представників кримськотатарського народу», із представників Меджлісу, але інші президенти практично не користувалися цим механізмом комунікації із автономією, більше того, у 2010 році В. Янукович взагалі змінив принцип формування цього органу. Він включив до складу Меджлісу опозиційні сили до політики національно-демократичного руху кримських татар. В результаті, татари в цій раді опинилися взагалі у меншості – 8 проти 11. І всі ці речі ніяк не сприяли політичному діалогу між кримськими татарами та офіційною українською владою.

Таким чином, період перебування Криму у складі України загалом мав багато позитивного, але так і не дозволив вирішити всіх питань і наболілих проблем кримськотатарського народу. Великим «ривком» до змін стала революція Гідності у Києві, яка мала на меті нарешті подолати бюрократію та корупцію і відновити справедливість у всіх сферах життя. Однак татари «не встигли» скористатися здобутками революції у зв’язку із анексією півострова Росією. Їх боротьба триває і далі, хоча зараз мова йде уже не про політичні «привілегії», а про звичайні людські права, свободи та цінності, на захист яких знову треба ставати. Жорсткий режим РФ уже чітко дав зрозуміти, чиї права він захищатиме. Тож єдине побажання до тих, хто сьогодні живе у Криму – це мужності і сил, бо найбільші труднощі ще попереду.