Повернення в Крим. Частина I

Попри всі ті труднощі, які довелося пережити кримським татарам, вони не змирились зі своїм безправним положенням. Ні смерті, ні нелюдські умови спецпоселень не зламали їх внутрішньої свободи. Майже одразу, розпочалися їх протести, які дуже красномовно свідчили про те, що татари нікому не забудуть цього страшного злочину.

Вперше, політичну оцінку депортації дали у 1956 році, на з’їзді КПРС. Хоча слово «оцінка» вочевидь, надто гучне: ніхто нічого не коментував і не пояснював, єдине, що було зроблено – це знято адміністративний нагляд, але без права повернення на рідну землю і без права компенсації втраченого майна. Ясна річ, це «досягнення» було дуже далеким від реальних прагнень кримськотатарського народу, тож його боротьба за свої права тривала далі. Чималий поступ був згодом досягнутий завдяки активній діяльності національного руху кримських татар, який поставив перед собою дуже чітку мету – відновити права татар та домогтися їх повернення на батьківщину.

Наступний «позитивний крок» радянської влади був прописаний у 1967 році – з татар знімали старі обвинувачення і дозволили покинути спецпоселення для проживання «на всей территории СССР». Але на практиці режим продовжував чинити сильний бюрократичний спротив поверненню татар на батьківщину. Якщо звернутися до сухих цифр, то побачимо наступне:

рік/роки

в Криму проживало осіб

1956-1967рр.

15

1967р.

27

1968р.

256

1969р.

2365

1973р.

6874

1977р.

8190

 Із Криму від час депортації було виселено понад 190 тисяч осіб, а процедуру «повернення» жорстко контролювали. Щоб не дати змоги татарам «стихійно повернутися», в терміновому порядку влада впроваджує видачу паспортів і «прописку за місцем проживання». Крім цього, влада вирішує, що поселятиме в Криму «аж» 100-200 сімей в рік, яких обере сама. Та ці «плани» були далекими від реалій – кримські татари поверталися додому самі. Спершу їх таки «прописували», а потім почали відмовляти, посилаючись на відсутність житла, на порушення всіляких норм «купівлі-продажу» та інші подібні речі. Для прикладу, за тією ж таки державною програмою у 1969 році мали поселити 150 сімей, а поселили лише 104, в наступні роки така тенденція зберігалася. У тому ж таки 1969 році з Криму вислали понад 12 000 татар, які прибули самостійно. Посилювався паспортний контроль, повторно виселяли за порушення «паспортних правил». Варто зазначити, що «повторне виселення» було особливо цинічним – відбувалося із залученням міліції, а будинки татар просто зносили бульдозерами. З усього цього стає очевидним, що влада не мала найменшого наміру віддати татарам втрачене і дати їм реальну змогу повернутися на батьківщину.

Незначне полегшення приніс 1977 рік, коли із «нелегально прибулих» було прописано півтори тисячі осіб – причина банальна – нестача робочої сили у сільському господарстві. Але кількість незареєстрованих осіб продовжувала зростати. У 1978 році не прописаними було 3100 осіб. Як вказав у своєму звіті до ЦК КПРС В. Щербицький – в Криму у 1978 проживало майже 10000 осіб, третина з яких проживала там неофіційно. Все це було підставою для того, щоб пригальмувати процес повернення кримських татар на історичну батьківщину. Тож 80-ті роки стали періодом певного «застою».

Новий виток у розв’язці ситуації стався у 1989 році. Режим вперше визнав, що його дії щодо кримськотатарського народу були незаконними і злочинними. Ця декларація говорила про те, що «попрание прав человека и норм гуманности на государственном уровне больше никогда не повторится». Повторна хвиля і масове повернення татар вже на кінець 1989 року демонструють цифри – 34 тисячі переселених. Але це – всього лиш 1,6% від населення кримського півострова. Подальша репатріація кримських татар відбувалася вже в умовах незалежності України, старі проблеми, але вже з більшими надіями на успіх.

http://cidct.org.ua/uk/vozvrashhenie-v-kryim-chast-ii/