Український Крим (Продовження. Початок у №100 – 140)

Обмеження, переслідування і нищення татарських шкіл, освітніх і культурних товариств та інституцій -це окрема сторінка історії російської адміністрації в Криму, повна нечуваного варварства. Все це робилося всупереч Маніфесту Катерини II з дня 8 квітня 1783 р. (рік обсадження Криму), яка клялася “за себе і своїх спадкоємців” дати татарам подібні права з іншими “нашими подданими” і запевняла: “свободное отправление со всеми законними обрядами будет неприкосновенно”.

Неприглядна картина відкривалася і при в’їзді до Севастополя. Один з очевидців змалював її так: “Сердце обливается кровью при вьезде в город, который еще не так давно был и которого уже нет, хотя еще весь он как бы стоит пред вами. Это впечатление Помпеи, вырытой из-под пепла Везувия!” (Н. М. Впечатления Украйны и Севастополя. – СПб., 1859 – С. 39).

Особливо вражали подорожніх самотні мачти затоплених кораблів у бухті Севастополя, що означали загибель флоту. А крім того, “с обеих сторон сего залива неотпетые могилы, и сам он как бездонная могила, хотя и много славу ярким заревом осияло это страшное тризнище, где все, что только люди могли изобрести адского для взаимного истребления, было ими изобретено, и от стольких здесь столпившихся ужасов осталась только одна ужасная память того, что свершилось!

Доколе еще зияет кровавая пастії Севастополя с своєю разбитою челюстью, нет мира русскому сердцу, хотя бы наслаждалось оно всеми красотами южного берега” (там само. – С. 32 – 33).

І тільки через сорок років російське серце могло вже завмирати від щастя, бачачи відроджений Севастополь, який тоді уже виглядав “очень миловидно. Здешние постройки не похожи на российские безобразные крашенные коробки. Развалин почти нет…

Как сильно разросся Приморский бульвар и как красиво он выглядывает весной, весь осыпанный цветами! Глаз приятно отдыхает на искусно разбитых клумбах и бакетах” (Кривенко В. На окраинах. – С. 14).

Уточнення очевидця про неросійський характер забудови Севастополя є промовистим, бо й справді не росіяни відігравали основну роль у відродженні всього півострова після Кримської війни. У зв’язку з тим, що в цей час прокотилася чергова хвиля татарської еміграції до Туреччини, ще більше приходило в запустіння місцеве сільськогосподарське виробництво, підтримати його попередній рівень могли тільки справжні хлібороби. А такими, природно, були саме українці.

І якщо наприкінці XVIII – на початку XIX століття українське переселення до Криму відбувалося більш стихійно, ніж організовано, без усякої допомоги російських властей, а точніше із певним спротивом, то тепер, після чергового відпливу з півострова татар, стало остаточно зрозумілим, що саме українці можуть їх замінити, оскільки й раніше вони відігравали головну роль у розвитку місцевого хліборобства, бо перші, як правило, займалися садівництвом, скотарством і торгівлею.

Після Кримської війни в 1860 -1863 роках переселилося до Туреччини з Криму, за офіційними даними, 192 360 осіб обох статей, тобто одна третина всього населення. Але чималий відсоток виселених не потрапив до офіційних списків. Сюди не входять також ті татари, які зникли з Криму під час севастопольської кампанії і зникали потроху ще раніше, то під приводом богомілля в Мекку, то без будь-яких приводів.

За офіційними даними, 1863 року повністю спорожніли 784 татарських села та аули у Таврійській губернії лише в Перекопському повіті вилюдніло 278 аулів.

Якщо додати ці 784 спустошені села до 1 000 сіл, спалених графом Мініхом, та ще невідомо скільки спалених князем Італійським і князем Долгоруковим, та не відомо скільки сіл, що спорожніли у 1788 і 1812 роках, коли вийшло багато тисяч татар, то питання про сприяння європейської цивілізації мусульманському варварству щонайменше може залишатися питанням. Три четвертих племені були принесені в жертву для цивілізування однієї четвертої, отже, цією дорогою ціною, звичайно, досягли повного і справді дорогого результату, – подумає читач. Про це неважко навести дані. Які серйозні блага могла внести в життя мусульманського народу християнська цивілізація? Високу християнську мораль, яка перероджує неправду людських взаємин, широку європейську освіченість і багато зручностей з правильно організованою економічною діяльністю, словом, європейсько-християнська цивілізація має розвивати моральну свідомість, силу думки й матеріальний добробут суспільства. Чи стали кримські татари християнами? На думку цього автора, не було жодного хрещеного кримського татарина з 1783 до 1869 року. Якщо й був, то, напевно, якийсь покидьок татарського суспільства, який зник, не привернувши до себе ніякої уваги. Але, можливо, татарин, залишаючись у своїй вірі, злагіднів під впливом вчення Христа, примирливо дивився на нього і таким чином підготувався вступити в наступну фазу свого зближення з християнством. На це можна відповісти, що в гірській частині Криму будувалися навіть православні церкви за рахунок татарських зборів, наприклад, церква в Алушті. Проте самі татари про подібні прославляння релігії не знали ні сном ні духом; їхня відчуженість від християнського вчення була абсолютно непорушною. Ніхто їх, здається, і не силкувався ознайомити з ним, і мало віриться, щоб знайшлося в Криму 10 священиків, які б розмовляли по-татарськи. Правда, тоді в губернському місті була офіційна особа з титулом місіонера і, без сумніву, із штатним складом, але де сфера його діяльності і де її результат – про це не відомо ні місіонеру, ні православним, ні татарам. Відомо лише, що татари, навіть у тих місцевостях, де усвідомлювали необхідність навчатися по-російськи, не посилали дітей своїх до російських шкіл, бо в школах навчалися православні священики.

Характерно, що в селищах Дуван-кої, Каралезі, Даїрі, Сарабузах кілька татарських хлопчиків охоче відвідували російську школу, але в тих саме школах не було священика, бо не було церков. Коли 1863 року подейкували про відокремлення Таврійської губернії в особливу таврійську єпархію, татари стали втікати до Туреччини і таким чином “приїзд великого попа”, як висловлювалися татари, був однією з найважливіших причин останнього їхнього виселення.

І саме українці могли замінити відплив татарського населення. Ті українці, яких місцеві чиновники записували, як правило, “русскими”.

1874 року на харківському з’їзді сільських господарів постало гостро питання про регулювання притоку селян на час жнив у південноукраїнські губернії, щоб забезпечити своєчасний збір урожаю. Однак до спільної думки так і не дійшли, оскільки всі бачили, що за допомогою сезонних робітників не можна вирішити весь комплекс проблем, пов’язаних з повним хліборобським освоєнням південних степів. Одна з пропозицій передбачала, що тільки переселення насамперед українських селян зможе вирішити всі питання:“1) Прежде всего правительственным актом надлежало бы указать те места, из которых дозволяется переселение земледельцев-крестьян в Новороссийский край, а такими мостами могли бы быть бесспорно признану, в 1-х, многие из густонаселенньїх уездов юго-западного края, во 2-х, вся Малороссия и наконец, в 3-х, мало и плохоземельные местности центральной России” (Многогрешный А. Значение Южной полосы России. – С. 61).

(Далі буде).
Володимир Сергійчук

(“Кримська світлиця”, № 1 (762-763), 4 січня 2002 р., с. 6)