Кримське питання для нової влади

Кримське питання для нової влади
Юлія Тищенко, УНЦПД, для “Главреда” – 15/02/05

Автономна Республіка Крим у політичному сенсі ніколи не була для унітарної України простим регіоном.

Кожна українська територія має своє особливості, але кримські особливості в політичній площині було максимально гіпертрофовано, зокрема й завдяки статусу Криму як автономії, автономії територіальної з усіма її атрибутами – урядом, парламентом, конституцією. За результатами президентських виборів, АРК став четвертим після Донеччини, Луганщини та Севастополя регіоном, який підтримав В. Януковича найбільшою кількістю голосів.

Утім, ці результати були прогнозовані та очікувані. Протягом тринадцяти років української незалежності традиційними означеннями для Криму були “радянський заповідник”, “сепаратистський регіон”, “потенційно конфліктний регіон” і тому подібне. А в період виборчої кампанії АРК отримала чергову значну порцію технологічної отрути у вигляді актуалізованих міфів. Якщо на Донеччині та Луганщині такого роду міфологеми, продуковані політтехнологами, мали переважним чином економічне та соціальне підгрунтя (серед внутрішньорегіональних міфів виокремлювалася серія есхатологічних жахів з огляду на можливий прихід В.Ющенка до влади, тобто актуалізувалися такі чутки, як закриття шахт і заводів, купівля вугілля в Польщі тощо), то на рівні АРК відповідним стереотипам були притаманні ознаки міжнаціонального протистояння. Зокрема, в кримське суспільство масово закидалася думка стосовно того, що в разі перемоги націоналіста або “нашиста” Віктора Ющенка АРК буде віддано у володіння кримським татарам, Туреччині тощо, сюди негайно ввійдуть війська НАТО.

Міфологеми потрапляли на поживний грунт, який формувався протягом багатьох років, звісно ж, не без допомоги традиційних “друзів” зі Сходу. Вибори завершились, однак на півострові ці ідеї продовжують розповсюджуватися та “циркулювати” в масах. І навіть після виборів вони, видозмінюючись, отримують подальший розвиток: чого коштує одна лише ідея щодо встановлення пам’ятника Й.Сталіну в Лівадії, підтримана, проте, частиною нинішнього кримського уряду та проросійськими організаціями півострова. У кримській пресі навіть стали з’являтися матеріали, які за тональністю нагадують істеричні публікації часів мєшковщини та пікового періоду в розвитку кримського сепаратизму 1994-1995 років. Наприклад, у “Крымской правде” можна прочитати текст, про загальне спрямування якого можна здогадатися вже з назви: “Сталин заслуживает благодарности и крымских татар” (див. також: www.kp.crimea.ua/text/num6/feb_2005_02.html). Цілковито зрозуміло, що такі ініціативи апріорі не можуть не викликати спротиву політичного керівництва кримських татар.

У той же час не можна не побачити, що “дискусії”, які є, власне, спробами розігрування чергового сценарію антикримськотатарської істерії на півострові, відбуваються в “смутні часи” кадрових інтриг, гадань щодо потенційних призначень і вибудовування можливих кадрових рівнянь. Це, крім певних традиційних для Криму сенсів, може свідчити й про актуалізацію відомої технології, застосування якої теж стало традиційним. Сутність її полягає в педалюванні тієї тези, що, мовляв, призначення кримських татар на посади в АРК може бути негативно сприйняте місцевим населенням, наприклад “кримськими росіянами”, а відтак не сприяти утвердженню позитивного образу нової влади на півострові. В цьому разі кримських татар немовби в черговий раз просять уточнити, для чого їм потрібна влада. І можна припустити, що в Криму незабаром може з’явитися ще чимало політиків, які, подібно до Л. Грача, зароблятимуть політичний капітал на наданні Києву гарантій у контексті особистої кримської миротворчості.

Кадри вирішують не все

Справа не в кадрових призначеннях, але в чітко сформульованих державних політичних підходах. Сьогодні кадрова кримська інтрига зберігається. На відміну від інших регіонів України, де керівника пропонує глава уряду та затверджує президент, голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим призначається на посаду та звільняється з посади Верховною Радою Автономної Республіки Крим за погодженням із Президентом України. Сьогодні керівником кримського уряду є член НДП С. Куніцин. Проте його перспективи залишитися на посаді є ефемерними, причому не так з огляду на те, що під час виборів він так і не зміг утримати планку лояльності щодо В.Ющенка, як у контексті сьогоднішніх досліджень Генеральної прокуратури стосовно безпардонного “дерибану” землі на Південному березі Криму. А це лише невелика частка того, що може йому інкримінуватися. Главою уряду АРК має шанси стати народний депутат України Володимир Шкляр, а про реальні перспективи керівника регіонального штабу “НУ” Валерія Пробийголови наразі складно щось сказати. Іншим постом, за який сьогодні на рівні “центральної кримської” влади точиться завзята боротьба, є посада керівника постійного представництва Президента України в АРК. Можливим главою цієї структури може бути призначений Анатолій Бурдюгов. Однак поки що парад кадрових вакансій триває. І наразі не можна достеменно сказати, яким чином сьогоднішній офіційний Київ впорається із цим специфічним завданням.

А от кадрові пропозиції кримських татар – тієї сили, яка підтримала В. Ющенка під час виборів, – залишаються без чітких відповідей. Існують списки та пропозиції щодо кадрових призначень, проте їхня затребуваність, а тим паче подальша доля невідома. Можливо, ситуація “розвидниться” під час можливої поїздки В.Ющенка до АРК. А нині залишається певна кількість “але”. Точно складно сказати, наскільки чітко нове керівництво усвідомлює сьогодні специфіку кадрового питання в АРК у контексті кримськотатарської проблеми, а саме вимог про забезпечення представництва кримських татар в органах влади в автономії та на центральному рівні. Адже, якщо йдеться про інтеграцію народу, про ці речі також потрібно дбати залучаючи до центральної управлінської вертикалі. Схоже, що питання представництва може стати нині чи не першим лакмусовим папірцем, тестом у взаєминах політичного керівництва кримських татар і нової влади, наочно демонструючи ступінь готовності нової влади до діалогу – діалогу, який за часів Л. Кучми ніби й був, проте часто мав несистемний характер, що можна було пояснити не тільки чиновницьким безладом або браком політичної волі, але й такими банальними речами, як наявність в АП деякої частки татарофобів, які сприймали проблему крізь призму міфологем радянської історії. Чи збережеться ця ситуація в новій АП (чи то в секретаріаті Президента), говорити ще зарано, але про такі “кадрові загрози” та “благі наміри” новій владі пам’ятати потрібно.

Загалом ситуацію з представництвом раніш депортованих в органах влади можна порівняти зі своєрідним барометром, який характеризує ступінь відкритості еліт, здатність їх до послідовного діалогу та обопільного і взаємовигідного розв’язання соціальних, економічних, культурних проблем. Одним із чинників, що дозволяє підвищити ефективність зусиль держави в їх розв’язанні, є підвищення ступеня залучення раніш депортованих до ухвалення рішень із нагальних для них проблем. Однією з дієвих форм такого залучення є безпосереднє представництво раніш депортованих в органах влади різного рівня, що дозволяє вразливим групам населення брати безпосередню участь у формуванні та реалізації державної політики щодо питань, які є для них життєво важливими. Досвід демонструє: що вищим є рівень залучення, то нижчим є ступінь недовіри між елітами і то продуктивнішим виглядають діалог та процес прийняття рішень.

Щоправда, зараз складно почути більш-менш чіткі висловлювання нової влади стосовно шляхів розв’язання проблем раніш депортованих та й узагалі стосовно наявності комплексних інтегративних стратегій щодо АРК у цьому контексті. Під час виборів В.Ющенко розумно й обачливо уникав розмов на кримськотатарські теми. Проте самі кримські татари чітко позиціонували себе як політична сила, яка підтримує В.Ющенка. І ті 15 відсотків голосів, що їх отримав новий президент у Криму під час повторного другого туру, – це переважно голоси кримськотатарських виборців (попри “вкинуті” та розтиражовані дані про те, нібито кримські татари за В.Ющенка не голосували). До речі, якщо якісного та системного діалогу з кримськими татарами у влади знову не вийде, і питання залишаться законсервованими, то крім усього іншого (а насамперед можливої чергової радикалізації кримськотатарського руху) нова “партія влади”, яка створюється, ризикує програти вибори в АРК, загубивши навіть і ті відсотки, що їх було здобуто “НУ” на попередніх парламентських виборах попри шалений тиск кримського адміністративного ресурсу. А в 2002 році за виборчий блок Віктора Ющенка “Наша Україна” проголосували 94067 виборців, або 9,77%, що вивело його за результатами виборів на третє місце в автономії. Для порівняння: парламентські вибори 2002 року стали уроком для тодішнього “блоку влади”: блок “За єдину Україну!” одержав у Криму підтримку лише 57070 виборців і, набравши 5,92% голосів, посів аж четверте місце за рівнем електоральної прихильності. Щоправда, поза конкуренцією тоді була кримська “партія влади” – КПУ.

Аналіз підсумків голосування 2002 року в округах і адміністративно-територіальних одиницях засвідчив, що найбільшу кількість голосів “Наша Україна” отримала саме там, де мешкають кримські татари. Власне, це не стало несподіванкою, бо під час усіх виборчих кампаній у незалежній Україні кримські татари завжди віддавали перевагу національно-демократичним силам, сподіваючись, що з їхнім приходом до влади держава нарешті зверне увагу на проблеми цього народу.

Різне…

Вже сьогодні можна сказати, що й у цих питаннях новій влади доведеться віддавати борги за векселями влади старої. І справа не тільки в далекосяжних стратегіях, але й у цілком конкретних питаннях, які очікують свого вирішення. Це, звичайно ж, насамперед забезпечення виконання традиційних програм з інтеграції, їх ресурсне забезпечення. Сьогодні відповідні ресурси акумулюються Державним комітетом у справах національностей та міграції, Рескомнацем. Чи залишаться ці структури після перших кроків реформування вертикалі виконавчої влади достеменно сказати складно. Якщо ні, кому буде перепідпорядковано відповідні питання? В той же час існують не тільки важливі поточні соціально-економічні питання, але й проблеми політичного ґатунку. Зокрема можна згадати президентське вето, яке було обґрунтовано юристами адміністрації Л.Кучми на Закон України “Про відновлення прав раніш депортованих за національною ознакою”. Отже, що робити з цим законопроектом: у черговий раз його переробляти чи розробляти новий з урахуванням інтересів і раніш депортованих українців? Віддавна “зависло” й питання про статус кримськотатарського народу, як і про визначення “корінних народів”. Якою буде тут політика політичного українського керівництва – політикою тихої сапи, як це було за часів Л. Кучми, чи чітко артикульованою позицією?

Доволі цікавим питанням в контексті того, що можна назвати діалогом між кримськими татарами і офіційним Києвом, є також наявність Ради представників кримськотатарського народу при Президентові України. Можна нагадати, що вона була створена 18 травня 1999 року. Членами ради було затверджено фактично всіх членів Меджлісу. Рішення президента інтерпретувалося як часткове надання Меджлісу кримськотатарського народу офіційного, легального статусу, хоч у цьому аспекті воно мало, власне, паліативний характер. Загалом включення механізму ради в площину багатосторонніх взаємин еліт дозволило порушити чимало злободенних питань щодо інтеграції раніш депортованих в українське кримське суспільство. Було проведено 4 засідання Ради представників кримськотатарського народу при Президентові України. Проте варто зазначити, що час від час розгоралися дискусії щодо статусу ради та її членів. Лунали пропозиції, які особливо актуалізувалися на початку 2004 року, про внесення змін до її складу або ж пониження її статусу. До речі відповідні розмови були викликані питаннями виборчої кампанії та позиціонуванням Меджлісу, як прибічника В. Ющенка. За результатами зустрічей президента з членами ради було ухвалено низку доручень, проте аналіз доводить, що далеко не всі вони виконувалися. Відтак можна стверджувати, що Рада представників так і не була ефективно використана всіма політичними силами як сформований механізм для здійснення представницьких функцій, як майданчик для ведення ефективного діалогу заради розв’язання конкретних проблем. Основними чинниками, що постали на заваді цьому, був внутрішньополітичний контекст взаємин центральної і кримської еліт, різноманітні “підводні” течії навколо бачення майбутнього кримськотатарського питання владними функціонерами, зокрема й АП, від яких і залежала ефективність роботи ради. Воднораз і самі члени ради не використовували всіх можливостей, які можна було б використати.

Проте це була та площина у взаєминах офіційного Києва та кримських татар, яка уможливлювала розв’язання певного кола проблем. У той же час зрозуміло, що можна було зробити набагато більше, але сьогодні це питання не так історичних перспектив, як аналізу втрачених можливостей. Також доволі цікавим сьогодні, до речі, може бути й питання про “українську діаспору”, зокрема й у ракурсі розмов про побудову політичної української нації – народу, об’єднаного спільним громадянством. Адже за часів президентства Л.Кучми й кримські татари, й караїми просили також відносити тих із них, хто проживає за межами України, до діаспори, проте ці пропозиції так і не були почуті. Крім усього іншого, існує й низка проблем релігійного, культурного змісту, відновлення історичної та культурної спадщини народу.

У нової влади залишається безліч можливостей та завдань для діяльності, особливо в тому сенсі, щоб наповнити інтегративні програми для кримських татар реальним змістом. Від їх ефективності на півострові буде залежати гармонійність та злагода у суспільстві. Проте щоб кримські татари інтегрувалися у власне українське суспільство, воно має бути там, де вони живуть. Однак нині в Криму його немає: там немає ані українських ЗМІ, ані шкіл, ані середовища в широкому сенсі цього поняття. Це давня й болюча тема, але ж держава має колись нарешті розпочати виробляти та проводити політику сприяння публікації українських видань, розвитку україномовної освіти на території України! Це теж цікава тема, але для іншої розмови. Наразі ж епоха Л.Кучми в АРК завершилася, а епоха В.Ющенка, власне, ще не розпочалася. Якою ж вона буде?

Довідково

Сьогодні згідно з фактично офіційними цифрами, які було оприлюднено в травні 2004 року Президентом України Леонідом Кучмою під час вечора-реквієму, присвяченого 60-й річниці депортації з Криму кримських татар, у структурах виконавчої влади АРК представники кримськотатарського народу обіймають 7% посад, а в депутатському корпусі автономії всіх рівнів – 14%. На основі матеріалів звіту Національного інституту стратегічних досліджень “Інтеграція кримських татар в українське суспільство: проблеми і перспективи” можна “дійти висновку про відчутне зростання представництва кримських татар у місцевих радах, а також про особливі зрушення у деяких окремих районах, де представництво кримських татар відчутно перевищило їхню частку у населенні Криму (12,8%)”. Зокрема, в Кіровському районі кримськотатарські депутати всіх рівнів склали 25,5%, у Первомайському – 20,4%, а в Бахчисарайському – 19,0%. У структурах Верховної Ради АРК кримські татари мають посади заступника голови парламенту, заступника голови Комісії з міжнаціональних відносин та проблем депортованих громадян, секретаря Комісії з аграрних та земельних питань, екології та природокористування. Порівняно з 1998 роком чисельність кримських татар на посадах голів місцевих рад зросла більш ніж удвічі – 13% проти 6% у 1998 році. У Раді міністрів АРК представники кримських татар посідають пости заступника голови уряду, міністра промисловості, транспорту та зв’язку, керівника Республіканського комітету у справах національностей та депортованих громадян і заступника міністра культури АРК. Загалом в органах виконавчої влади та місцевого самоврядування автономії працює 203 державних службовці кримськотатарської національності, зокрема на посадах заступника постійного представника Президента України в АРК, заступника голови ВР АРК, заступника голови Ради міністрів АРК, міністра АРК, заступників міністрів (4 особи), голови Рескомітету, заступників голови Рескомітету (6 осіб), голови райдержадміністрації, заступника прокурора АРК, працівників райдержадміністрацій (95 осіб; власне, голови всіх райдержадміністрацій мають заступників із числа кримських татар).

Проте до офіційного оптимізму в контексті забезпечення представництва раніш депортованих в органах влади АРК політичне керівництво кримських татар ставиться скептично. За даними, які пролунали в доповіді лідера Меджлісу кримськотатарського народу Мустафи Джемілєва, виголошеній на ІІІ сесії ІV Курултаю в вересні 2004 року, в управлінні справами Радміну АРК працює 6 осіб з числа раніш депортованих; в міністерствах – 28 осіб, у республіканських комітетах – 36 осіб, в інших органах виконавчої влади – 9 осіб. Слід зазначити, що наведені дані стосуються всіх депортованих. За цього було вказано, що посади, які обіймають представники раніш депортованих, є переважно технічними. У розрізі окремих відомств представництво кримських татар залишається мінімальним. У Міністерстві фінансів АРК їх кількість складає 1%, у Міністерстві курортів і туризму – 3%, у системі Міністерства внутрішніх справ – 3,5% (тобто серед 8 тисяч співробітників міліції АРК налічується 272 представники кримських татар), в органах державної податкової служби – 3,2%, в системі Республіканського комітету із земельних ресурсів – 3,5%. Як стверджує лідер Меджлісу, “можна констатувати, що за шість років, які минули, є якийсь прогрес у справі інтеграції кримських татар до структур виконавчої влади автономії, але прогрес дуже незначний і до цілковитого рівноправ’я ще далеко”. А “якщо врахувати, що кримські татари сьогодні складають майже 13% населення автономії, то виходить, що вони представлені в структурах виконавчої влади АРК приблизно в 2-3 рази менше, ніж потрібно для дотримання елементарної справедливості”, – наголошує М.Джемілєв.

Отже, хоча, звичайно, позитивна динаміка в цій царині спостерігається, проте питання про її адекватність потребам залишається актуальним. Можна зазначити, що політика щодо забезпечення представництва раніш депортованих не має системного характеру й обумовлюється не нормативно-правовими актами, дотримання яких забезпечує прозорість в ухваленні рішень, але ситуативними оборудками. Відтак зростання рівня представництва раніш депортованих в органах влади, що його можна було спостерігати протягом останніх років, належить пов’язувати не з узгодженою системною державною політикою, але з низкою внутрішньополітичних чинників та політичних домовленостей. Така ситуація, помножена на відсутність чітких нормативно-правових механізмів, які б регламентували питання щодо рівня представництва раніш депортованих в системі органів державної влади різного рівня та демонстрували послідовність державної політики, сприяє усталенню традиційної непрозорості в ухваленні кадрових рішень й уможливлює принагідну експлуатацію цієї теми.

Оригінал статті розміщено на сайті “Главред” за адресою: http://www.glavred.info/ukr/?art=131921872