Депортація кримських татар – як це було? Частина II

Дорога кримських татар «в нікуди» була смертельно довгою і моторошною. Цинізм «відповідальних за переселення осіб» просто вражав. Душні товарні вагони, затрамбовані малими і старими, виснаженими голодом і спрагою, вбиті відчаєм – були тюрмою на колесах. Конвоїри, немов до худоби, відчиняли двері потягів лише коли самі того бажали. Короткі зупинки давали змогу… винести тіла. Про поховання і мови не було. Покійних викидали як непотріб, не рахуюючи втрат. Якщо зупинка була трошки довшою, то під пильним наглядом супроводжуючих, люди готували щось їсти, хто ще мав із собою хоч щось. Страшні 2 тижні знущання… але вони були лише початком страждань кримськотатарського народу.

А тепер пригадаймо ті цинічні «10 хвилин на збори»: всі «скарби і пожитки», якщо хто і спромігся довезти до чужини, вцілівши у потягах смерті, конфісковували незабаром після прибуття. Незаконно, грабунками, їх відбирали у беззахисних людей без жодного шансу на справедливість.

Як потім порахують дослідники, під час дороги до спецпоселень, загине майже 8000 осіб. А за перші 2 роки «життя» у визначених зонах, загине ще близько 45 тисяч людей. Для 19,6% кримських татар цей шлях стане дорогою в один кінець. Епідемії тифу, малярії, укуси змій і скорпіонів влітку, а взимку – лютий холод забирали життя вже не сотень, а тисяч. Ті, кого переселили, не мали елементарних умов для життя і попри це, їх «передали для трудового використання» на шахтах, заводах та будовах. «Передали»… у цьому слові – весь радянський соціалізм, із його славнозвісною «рівністю» людей. Чим не рабство? Хочеш житии – працюй, не піднімаючи голови і забудь, звідки ти прийшов. 74 тисячі татар були в заручниках у режиму, працюючи «на благо» якоїсь неіснуючої, ефемерної «батьківщини».

А тим часом, у спорожнілому в одну мить Криму, кипіла робота: треба було неодмінно знищити «залишки» кримськотатарської культури. Нищилися особисті і шкільні бібліотеки, закривалися мечеті. Влада хотіла якомога швидше заповнити цю «порожнечу» так, щоб більше ніколи не допустити відродження кримських татар. Уже незабаром, у дома депортованих татар звезуть переселенців з України, та Воронезької, Брянської, Тамбовської і Ростовської областей союзу. А потім знову комусь спаде на думку, що ще «не всіх покарали». І тоді, уже в червні 1944 року, візьмуться виселяти вірмен, болгар і греків. Перших і других – «за активне співробітництво з окупантами», а останніх – «за дрібну торгівлю із німцями». Здавалося, що це божевілля ніколи не припиниться… Почали перейменовувати міста і райони Криму – аж 1062 села отримали нові назви… Важко придумати, як іще можна стерти націю? Як знищити її історичну пам’ять? Де та межа, після якої влада зможе зупинитися і заспокоїтися? Але до межі було ще далеко.

Наступним кроком, до якого вдається «вождь», стає перетворення Кримської АРСР у Кримську область. Кримський півострів більше не республіка, він стає всього лише територією – багатонаціональною, багатоликою – без культури, без традицій і без мови.

Так, 30 червня 1945 року, всупереч нормам Конституції самого СРСР, де було зазначено, що територія радянських республік НЕ МОГЛА бути змінена без їхньої згоди, Кримська АРСР була перетворена в область у складі РРФСР. Переступивши власні закони, цей страшний злочин завершувався «ліквідацією Кримської АРСР». Ніхто і не думав питати мешканців півострова, що вони думають про ці кардинальні зміни, їх просто поставили до відома.

А що ж кримські татари? Вони, за всіма тодішніми документами, були виселені «довічно»! Більше того, «втеча» із спецпоселень передбачала кримінальну відповідальність із покаранням – 20 років каторжних робіт. За даними різних документів, станом на січень 1953 року, спецпереселенцями вважалося 165 тисяч кримських татар, людей, позбавлених права на життя із честю і гідністю.

Режим спецпоселень для татар проіснував до квітня 1956 року, коли був скасований президією ВР СРСР. Його скасування означало, що із людей знімають постійний нагляд, однак вони досі не мали права на повернення до Криму чи «компенсації» втраченого майна. Ця постанова фактично діяла аж до 1989 року.

Цей геноцид проти кримськотатарського народу був певним «самозахистом» тоталітарної системи від сплесків хоч якихось національних рухів. Таким самим, як голодомор 1932-1933 років, а потім 1946-1947 років на Україні, який був вчинений для винищення національних ідей серед українців. Логіка таких кривавих дій доволі проста – голодні і бідні люди не здатні на опір, вони зайняті думками про те, як вижити і надовго відмовляться від будь-яких «протиправних дій». А якщо хто раптом зміг вижити у цьому нищівному горнилі, то є НКВС, які неодмінно знайдуть «ворогів» – а по суті – тих, хто не втратив здатності мислити і розуміти, що насправді відбувається із його народом.

Ці криваві сторінки минулого – пересторога для всіх, хто живе сьогодні. Це чергове нагадування про те, що наші справжні цінності лежать у нематеріальній площині. Ці тисячі і десятки тисяч були знищені не за гроші чи майно, і навіть не за багатий край, вони були «витравлені» за свої ідеї, за національну пам’ять, за самосвідомість, за здатність стояти із піднятою головою. Кримські татари пережили страшну трагедію, здавалося б – непоправну, та вони не зникли! Вони збереглися як окрема нація. А значить і всі теперішні негаразди вони зможуть пережити, спираючись на історичну пам’ять про своїх сильних предків!