АЛГОРИТМ ВIДПОВIДАЛЬНОСТI

Рефат ЧУБАРОВ: «Якби не авторитет і тиск Президента, кримськотатарська проблема взагалі не вирішувалася б…»

Розмовляли Олег ІВАНЦОВ, Мар’яна ОЛІЙНИК, Володимир СОНЮК, «День»

18 травня — 60-та річниця початку депортації кримськотатарського народу. Президент України Леонід Кучма під час зустрічі з лідерами Меджлісу, яка відбулася в квітні, висловив переконання, що ця трагічна дата мусить бути відзначена на державному рівні. У переліку заходів на вшанування пам’яті жертв депортації — вечори-реквієми в столиці та в Сімферополі, всекримський жалобний мітинг тощо. Однак, на думку народного депутата України, одного з лідерів Меджлісу Рефата Чубарова, чи не найголовніше сьогодні завдання — усвідомлення проблем, пов’язаних із облаштуванням і адаптацією кримських татар на півострові. У результаті обговорення причин — як суб’єктивних, так і об’єктивних — і факторів, які заважають кримським татарам відчути себе своїми у своїй державі — Україні, в нас виникла дещо інша тема для дискусії: а чи завжди українці почуваються «вдома» у своїй країні? Сподіваємося продовжити її як у наступних розмовах за редакційним «круглим столом», так і за допомогою читачів та експертів «Дня».

 

ВПЛИВИ ТА НАСЛІДКИ

— 60-та річниця депортації кримських татар матиме й політичне, і, так би мовити, символічне значення та наслідки. Що, на вашу думку, має стати підсумком цих років? З якими здобутками, з яким розумінням ситуації Україна мусить підійти до цієї дати?

— Коли йдеться про такий окремий сегмент кримського суспільства, як кримськотатарський, необхідно усвідомити, що в цих людей є ще й свої, специфічні, притаманні тільки їм проблеми. Здебільшого всі вони є наслідками тієї страшної акції, яка була здійснена 60 років тому, — депортації кримськотатарського народу. Ці люди не мали можливості повернутися на свою батьківщину майже півстоліття. Коли ж вони вибороли право на повернення, тогочасні політичні й економічні проблеми не дали їм можливості зайняти свою «нішу». І кримські татари у більшості своїй опинилися за межами тих процесів, які охопили інших громадян нашої країни. Багато з них залишилося без землі — за межами земельної реформи. Дуже велика частина з тих, хто повернувся, не мають власного житла. У тих поселеннях, де вони намагаються якось влаштуватися, дуже примітивні соціальна й комунальна інфраструктури. До цього додаються ще й такі суб’єктивні фактори, як збереження в суспільстві певних міфологем щодо до кримських татар.

Я впевнений, що заходи, присвячені шістдесятиріччю депортації, які здійснюватимуться в Криму, спрямовуватимуться на вшанування жертв самої депортації та на висловлення сьогоднішніми репатріантами своїх вимог до влади, висунення ними своїх пропозицій щодо вирішення їхніх проблем так, як це бачать самі кримські татари. Я також упевнений, що всі ті заходи, які проводитимуться у цей тиждень — до 18 травня, після 18 травня і саме в цей день — будуть достатньо резонансними, але мирними, хоча й неоднозначно сприйматимуться якоюсь частиною українського суспільства, оскільки не всі можуть собі до кінця уявити, що відбулося з кримськими татарами 60 років тому і що відбувалося впродовж майже 45 ти років,поки їх примусово утримували в місцях спецпоселень.

Багато людей, особливо владні структури, зокрема кримські, намагаються протиставити поведінку кримських татар загальнокримським інтересам. Як правило, це робиться в таких формах, нібито кримські татари поводяться дуже активно й це відлякує потенційних туристів та відпочиваючих.

— У кримських курортів є потужні конкуренти: російські, болгарські, турецькі… І всі ми бачимо, з яким задоволенням іноземні телеканали показують сюжети про кримські проблеми…

— Справді, дуже часто в кримську ситуацію привносяться зовнішні фактори, особливо фактори, пов’язані з конкуренцією з нашими найближчими сусідами. До речі, я вже декілька разів у цьому році виступав з трибуни Верховної Ради й говорив про те, що, на відміну від попередніх років, інформаційна атака в ЗМІ, особливо російських, на кримську, та й навіть загальноукраїнську ситуацію почалася не в квітні-травні, а вже з перших днів січня. Спираючись на заяви та інтерв’ю, зокрема, деяких українських політиків, російські ЗМІ, включаючи такі офіційні газети, як парламентська, друкували матеріали, що з них російські громадяни мали для себе зробити висновок: в Крим недоцільно їхати відпочивати. Але ж потрібно розуміти, що кримські проблеми не пов’язані з курортною сферою як такою. Коли урядовці кажуть, що «татари поводяться активно, тому ми втрачаємо доходи», я завжди прошу їх, щоб вони подивилися на поведінку не тільки кримських татар, а й на весь комплекс проблем, пов’язаних з кримською ситуацією. Я не можу приймати такі докори на нашу адресу, зокрема й на свою власну, коли з року в рік розподіляються маленькі шматки земель, які ще залишились незаселеними на Південному березі, будь-кому, — але не надаються для облаштування кримських татар, які були депортовані з цих місць. Якщо хтось у Криму й винен у зменшенні притоку туристів та відпочиваючих, то це ми всі. Ми всі робимо замало для того, аби кримські курорти були ще привабливішими, ніж вони сьогодні є. І докоряти лише одному з учасників кримського політичного процесу — неправильно. Якщо ми так зробимо, то ніколи не вийдемо на нормальний рівень облаштування наших курортів.

— Якщо ми вже заговорили про зовнішні впливи на ситуацію, то виникає й таке запитання. Останнім часом — і «День» писав про це — з’явились «козаки» та «скінхеди». Що це таке й звідки вони взялися в Криму?

— Нерідко протилежні сторони вдаються до таких форм реалізації своїх інтересів, які б надавали їм, на їхній погляд, можливості уникнути відповідальності за свої дії. Згадаємо події 1989—91 рр., коли кримські татари масово поверталися в Крим, а їм не надавали землю й вони були вимушені самовільно займати території, — проти них, як правило, виводили колгоспників чи місцевих жителів. Сьогодні ситуація вже інша, але для того, щоб повернути розвиток подій в бажаному для себе напрямку, влада чи окремі посадовці теж знаходять фактори, які б дозволили їм втрутитися, а потім уникнути відповідальності. Приміром, так було під час останніх подій в Симеїзі.

Щодо скінхедів, то правоохоронці кажуть, що їх немає. Можливо, справді, потужного й зорганізованого руху скінхедів ще в Криму немає. Але є окремі групи молодиків, які, певне, подивившись на своїх однолітків у сусідніх країнах чи прочитавши про подібні рухи в ЗМІ, особливо в Інтернеті, приймають для себе як орієнтир притаманні цим організаціям ідеологічні цінності й потім намагаються втілювати їх у життя.

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА Й ОКРЕМИЙ ЧИНОВНИК — НЕ ОДНЕ Й ТЕ Ж

— А як щодо кримських татар? Сьогодні, коли чуєш радикальні гасла в середовищі кримськотатарського руху, створюється враження, що цей рух переживає певну кризу лояльності до Української держави. Чи існує межа радикалізму? Чи є розуміння, що якщо не буде лояльності до Української держави, може з’явитися інший варіант лояльності та зовсім інший метод міжнаціональної політики, на кшталт, даруйте, «мочить в сортире»?

— Дійсно, існують такі оцінки та прогнози. І мені інколи доводиться чути, особливо в російських ЗМІ або під час «круглих столів», семінарів, як досить відомі російські політтехнологи твердять, що, мовляв, «ви ще оціните кримськотатарський фактор: сьогодні вони — ваші союзники, а завтра можуть стати вашими ворогами. Але ви самі їх підгодовуєте і даєте їм можливість вирости у ваших ворогів». А я завжди намагаюсь донести до своїх опонентів, що будь-який можливий розвиток завтрашніх подій закладається сьогоднішніми стосунками, діями, сьогоднішнім ставленням нас усіх одне до одного. Ніхто не може взяти на себе роль оракула і з упевненістю сказати, що завтра буде саме так. Але кожен із нас може сьогодні сприяти закладенню таких підвалин, які ніколи завтра не призведуть до небажаного розвитку подій. Я часто прошу й опонентів, і друзів, щоб вони намагалися відокремити реакцію кримських татар на ставлення до них Української держави та окремих державних посадовців. Це різні речі. Дуже часто буває так, що у своєму намаганні відсторонитися від вирішення питання чи в нерозумінні його ми намагаємося показати, що сторона, в якої є проблеми, є антиукраїнською. Замість того, щоб розібратися, наскільки серйозні ці проблеми та які з них Україна як держава може розв’язати сьогодні, які завтра, а які ніколи не розв’яже. Як правило, так діють кримські чиновники: замість того, щоб просто розписатися у своїй безпорадності, повідомляють у Київ, що в середовищі кримських татар існують загрозливі тенденції.

Чи може настати такий час, коли кримськотатарський фактор стане небезпечним з погляду національних інтересів України? Я хочу відверто сказати: ні, якщо ми сьогодні зрозуміємо, в чому суть їхніх проблем, і зробимо все, щоб розв’язати основні болючі питання.

— Існує інформація, що в кримськотатарському русі зараз відбуваються процеси, які можуть свідчити про кризу поколінь. Авторитетні керівники, до яких належите й ви, не завжди контролюють ситуацію — на відміну від молодших представників, менш досвідчених і більш радикальних. Так це чи ні? І якою взагалі є зараз ситуація в кримськотатарському русі? Яка його мета? Раніше мета була зрозуміла: повернення та облаштування. Хоч і з проблемами, але цей процес іде. Але що далі?

— Мені здається, що в будь-якому середовищі, якщо довго не вирішується багато проблем чи народжуються нові, завжди відбуваються процеси пошуку додаткових шляхів вирішення цих проблем. Це нормальна ситуація, й вона існує і на всеукраїнському рівні. Ми на тринадцятому році незалежності теж говоримо і про дефіцит кадрів, і про непрофесійність багатьох посадовців… Але щодо того, що якимось чином цей пошук додаткових шляхів розв’язання проблем може привести до хаосу в кримськотатарському середовищі чи радикальної зміни тих цінностей, які сповідувалися кримськотатарським національним рухом десятиріччями, — то я відкидаю такі прогнози. Найголовніше, що ми встигли зробити в 1991 році, в червні (останні місяці існування СРСР), це відновлення такого національного інституту, як Курултай: національний з’їзд, делегати якого обираються самими кримськими татарами. Коли ми проводили цей Курултай вперше, там були абсолютно різні люди, починаючи від комуністів — кримських татар і завершуючи тими, хто щойно вийшов з радянських тюрем, де сидів за участь у національному русі. Але ми вже тоді змогли між собою домовитися й визначити ті цінності, з якими вестимемо подальшу нашу загальнонаціональну роботу щодо відновлення своїх прав. Тому, як на мене, зміна керівників, хоч якими б вони були авторитетними, не може призвести до руйнування кримськотатарського національного руху, оскільки є запобіжний механізм — наші цінності. Я не згоден, що кримськотатарська молодь є менш свідомою, ніж їхні попередники. Думаю, навпаки, кожне наступне покоління краще розуміє нагальні проблеми.

— За вашими словами, кримські татари хотіли б почути від влади під час вшанування пам’яті жертв депортації про те, що вона готова вирішувати їхні проблеми саме так, як вони цього хочуть. Але чи є у них розуміння того, наскільки саме такий шлях вирішення проблем узгоджується з політико-правовим полем України та відповідає можливостям держави? Тобто чи є готовність до компромісу?

— Якщо говорити про розуміння переважною більшістю кримських татар свого місця в Україні й перспектив реалізації їхнього бачення, то я можу стверджувати, що існуючий політико-правовий простір України надає можливість приступити до розв’язання всіх тих питань, які ставлять зі свого боку кримські татари. У Конституції України прописано, що український народ складається з української нації, корінних народів і національних меншин. Кримські татари вважають себе корінним народом Кримського півострова. Вони говорять про те, що за межами України в них немає ні іншої етнічної території, ні етнічно спорідненої держави, як це є в багатьох національних меншин, що мешкають в Україні.

Кримські татари кажуть про те, що в діючому законодавстві України чи правовому просторі України мають бути окремими законами визначені державні гарантії щодо їхнього сьогоднішнього збереження й подальшого розвитку, які б відкинули побоювання кримських татар щодо їхньої асиміляції, дозволили б цьому народу отримати чіткі правові інструменти розвитку своєї мови, культури, збереження свого історичного надбання. Дехто вважає, що таке бачення кримських татар суперечить загальним нормам — наприклад, побажання щодо прийняття спеціального закону про статус кримськотатарського народу в Україні деякі державні юристи трактують як загрозу порушення взаємної рівноваги між етнічними спільнотами України: мовляв, прийняття такого закону щодо кримських татар стимулюватиме такі ж вимоги з боку інших національних меншин України. Але я думаю, що такий підхід не є правильним. Хоч яким би було самовідчуття, скажімо, угорської, румунської або російської спільноти в Україні, хоч наскільки б воно було об’єктивним чи суб’єктивним, але завжди ці меншини можуть спиратися на допомогу, співучасть своїх етнічно споріднених держав. У кримських татар, нагадаю, такої держави немає. Є чимало проблем, які сьогодні не мають потреби вирішувати етнічні меншини в Україні, оскільки ці проблеми вирішуються їхніми етнічно спорідненими державами. Наприклад, хіба є в угорської меншини в Україні проблема розвитку угорської мови? У них є проблема збереження мови серед її носіїв. А все, що стосується розвитку угорської чи російської мови (новації, нормативи), вирішується відповідними інституціями, які є у відповідних державах. Або, скажімо, проблеми, пов’язані зі становленням загальнонаціональних елементів, які є частиною самовідчуття тієї чи іншої спільноти. Наприклад, за неповних 100 років кримським татарам тричі змінили алфавіт. Раніше вони писали арабською графікою. На початку 20-х років минулого століття рішенням тодішньої влади було змінено арабську графіку на латинську. А вже наприкінці 30-х латиниця була замінена кирилицею. Тричі люди, по суті, втрачали грамотність. Ми на початку 90-х років провели декілька міжнародних конференцій з метою з’ясувати для себе як для носіїв (єдиних носіїв!) кримськотатарської мови, який алфавіт був би доцільнішим з погляду її особливостей. Вчені, й не лише кримськотатарські, а й українські, румунські, російські, турецькі, які спеціалізуються на тюркських мовах, дійшли висновку: якщо говорити про максимальне адаптування особливостей кримськотатарської мови, — то це арабська графіка. Якщо про адаптування кримськотатарської мови з урахуванням тих процесів, які відбуваються в сім’ї тюркських мов, — то це має бути латиниця. І найменше, на думку вчених, відповідає особливостям кримськотатарської мови кирилиця. То хто має прийняти рішення про перехід кримських татар на латиницю? Державні органи. Ми пробували говорити про це, але у відповідь чули: «А навіщо вам це потрібно? Пишіть кирилицею». Цю проблему можна вирішити через законодавчі ініціативи тощо, але такі моменти повинні бути передбачені в якомусь загальному законі. Найголовніше, щоб кримські татари побачили: пропоновані державою форми взаємовідносин є такими, що мають їх задовольняти й задовольняють. І чим більше буде таких форм, тим менше буде радикального бачення вирішення власних проблем. Тоді кримські татари говоритимуть про своє місце в Українській державі, про рівень своєї відповідальності за цілісність Української держави та про рівень відповідальності Української держави за збереження одного із самобутніх етносів на території України.

ЗЕМЕЛЬНЕ ПИТАННЯ

— Ми виходимо на дуже складну проблему, яку зараз вирішують для себе багато націй… Для кримських татар вона полягає в тому, як знайти золоту середину між інтеграцією в українське суспільство та збереженням власної ідентичності? Яким має бути, на вашу думку, цей «коридор», ця середина?

— Обов’язково мають бути визначені ті сфери життєдіяльності спільноти, регулювання яких залежатиме виключно від її власної позиції. Я вже наводив приклад алфавіту. Це також моменти, пов’язані з релігійними проблемами, зі збереженням традицій тощо. Обов’язково мають бути виписані ті сфери життєдіяльності суспільства, які можуть регулюватися державою виключно за узгодженням з національними меншинами. І обов’язково — ті сфери, які є виключно державною прерогативою. Скажіть, будь-ласка, чому міському голові Партеніта чи Симеїза, щойно обраному на цю посаду, належить прерогатива виділення 100 га землі тому чи іншому суб’єкту, який попросив цю землю?

— Про землю варто поговорити детальніше. На ваш погляд, чого більше в земельній проблемі в Криму — політики, економіки, криміналу?

— Коли в останні роки почалися великі суперечки з приводу землі, я на відкритих дискусіях згадував слова одного з місцевих керівників, який казав, що «кримські татари хочуть отримати землю там, де вона найцінніша. Для них — це товар». І я відповів: «Добре. Будемо виходити з ваших поглядів. Давайте попрацюємо місяць і надрукуємо список усіх тих і фізичних, і юридичних суб’єктів, які отримали землю на Південному березі Криму за останні десять років. І подивимося, хто та скільки». Але це не робитиметься, оскільки земля на Південному березі дійсно є товаром. Але товаром для однієї частини людей. Друга частина — зокрема кримські татари — виходить з того, що люди мають право повернутися на ту землю, де жили їхні батьки чи вони самі, й вони намагаються це зробити. Деяка частина нетатарського населення теж має проблеми з землею, оскільки хоче розвиватися там, де вона сьогодні живе, тобто в Партеніті, Симеїзі. Але в трьох сегментів, які я назвав (ті, хто хоче мати цю землю як товар; ті, хто хоче повернутися; ті, хто живе на цих землях вже десятиріччями й хоче, можливо, побудувати ще один дім), різні можливості. Сьогоднішня ситуація в Україні й зокрема в Криму сприяє найуспішнішому вирішенню проблем тими, хто може вступити з місцевою владою в специфічні відносини — тими, хто має гроші або якісь владні інструменти.

— Тобто в першу чергу це проблема корупції?

— Навіть тоді, коли цієї корупційної перепони ще не було, влада робила все, аби розселити кримських татар так, як вона хотіла. З усіх депортованих кримських татар (приблизно 200 тис. осіб) 70% жили на Південному березі Криму (Ялтинський, Алуштинський, Судакський райони) та в центральній частині. У вересні 1990 року тоді ще Кримська обласна рада затвердила схему розселення кримських татар, згідно з якою кримські татари в жодному регіоні, в жодному населеному пункті не мали складати більше ніж 23— 25% населення. Ми тоді вже не виключали, що це робиться для того, щоб уникнути можливості демократичного впливу кримських татар на формування місцевої влади. Але специфіка цього плану полягала ще й у тому, що до схеми розселення не входив саме Південний берег Криму. Так сталося, що мені самому довелося брати участь у деяких фізичних сутичках з правоохоронними органами Радянського Союзу в 1990 році. Тоді будь-які спроби кримських татар поселитися на Південному березі нещадно придушувалися. А татар спрямовували в степові частини. І тоді ми кричали, що, хоче влада цього чи ні, але потім все одно відбуватиметься внутрішня міграція. І не тому, що кримські татари «так люблять» переселятися в інші місця, а тому, що переважна кількість людей, які повертаються, насамперед сприймають переселення як повернення на місця, пов’язані з їхнім дитинством, батьками й таке інше. Для нас це дуже важливе відчуття — в прямому розумінні повернутися до свого коріння. А коріння — це кладовища, яких немає, але ми знаємо, де вони були (їх просто зруйнували одразу після нашої депортації), та місця, де жили батьки.

— Проте самозахоплення землі — не кращий спосіб вирішення спірних питань. Саме у зв’язку з цим кримських татар і звинувачують у схильності до неправових дій…

— Якби сьогодні київські комісії, які здійснювали перевірки ситуації із землею, надрукували результати цих перевірок та дали аналіз самозахоплень, я вас запевняю — самозахоплення з боку кримських татар виявилися б невеличкою частинкою. Сьогодні в Криму самозахоплення земель набуло глобального характеру. Це юридичні й фізичні особи, які потім мають можливість довести, що вони цю землю зайняли законно. З понад 300 поселень кримських татар, на превеликий жаль, дві третини були розпочаті саме через самозахоплення. Кримські татари називають це самоповерненням. Людям не давали землю, вони її починали займати, а коли з’явилися вулиці, тоді вже влада їх почала узаконювати.

— За деякою інформацією, Меджліс ревно слідкує за тим, щоб кримські татари, які повертаються, поселялися дуже компактно. Для чого так робиться? Є припущення щодо намірів використання невлаштованих людей, які компактно проживають, як політичного ресурсу. Ваш коментар? Чи принциповим для кримських татар є компактне розселення?

— Так, це є принциповим. Нещодавно я брав участь у парламентських слуханнях у парламенті автономії. Там виступав один із моїх колег, народний депутат України від Криму. Він сказав: «Я не розумію, чому ці поселення виникли компактно, ми боїмося туди зайти, ми не знаємо, що там відбувається, що в головах цих людей» і таке інше. Я, виступаючи після нього, зауважив: «Шановний колего, а чому я не боюся ходити по Сімферополю, де 90% людей не татарської національності? Чому ви маєте нас боятися? Можливо, тому, що не хочете розуміти? Чи не спадало вам на думку, що в нас у головах такі ж самі думки, як і у вас та ваших дітей — про те ж житло, заробітну плату, школу, мову і таке інше? Без компактного поселення неможливо відновити те, що ми майже втратили, — мову. Уявіть собі, якби у вас не було 50 років школи з рідною мовою. У нас, кримських татар, було саме так. Не було школи, не писалися підручники, не готувалися національні кадри. Але щоб відкрити школу, треба, щоб люди мали можливість туди потрапити. Я, до речі, є членом опікунської ради першої української школи в Сімферополі. Пригадую, як ми її відкривали. Два-три роки поспіль міська влада давала нам місце для неї на околиці міста. Це робилося навмисно — для того, щоб ті українці, які свідомі, що вони українці, які хотіли б своїх дітей направити в українську школу, не мали такої можливості. Ну як направити першокласника в школу, куди треба діставатися через усе місто на двох-трьох тролейбусах? І дійсно, в нас було мало заяв. І нам сміялися в очі, казали: бачте, чого ви, українці, варті — не можете одну школу відкрити. Як тільки ми спромоглися отримати приміщення в центрі — дуже незручне, до речі, але ми його облаштували під школу й відкрили гімназію, линув такий великий потік заяв, що вже на другий рік ця гімназія стала затісною. Те ж саме і з кримськотатарськими школами — вони мусять бути поблизу від тих, хто там має навчатися. Це перший аргумент щодо необхідності компактного проживання. Другий — релігійне життя. Релігія для кримських татар відіграє значну роль. Якби не вірність релігії наших батьків, нам було б дуже важко зберегтися в засланні. Сьогодні відкриття храмів в умовах дисперсного розселення майже неможливе. Є відчутна протидія. Я пригадую спроби відновити декілька храмів в Сімферополі, Ялті, які збереглися. Ми наразилися на просто шалену протидію. Нам сказали, мовляв, не хочуть, щоб з мінарету мулла, як вони кажуть, кричав і т.д. По-третє, компактне розселення надало можливість вирішувати соціальні питання. Не хочу нікого образити, але в тих селах, де кримських татар 25- 30%, нам вдається повести за собою інших, щоб вирішувати проблеми водопостачання, обрання нормального голови — не татарина, росіянина чи українця, а просто норм ального, який займатиметься проблемами села, будуватиме відносини з орендаторами землі тощо. А там, де кримські татари становлять менше 10%, вони вимушені бути такими ж пасивними, як і все інше населення. Тобто я не можу сказати, що компактне поселення нам потрібне для того, щоб швидко збиратися на якісь акції. Тринадцять років тому ще не було цих компактних поселень. Але, якщо було потрібно, кримські татари за день збиралися в Сімферополі без жодних проблем.

«СВОЇ» ТА «ЧУЖІ»

— То все ж таки який має бути алгоритм вирішення питання кримської землі? Чого не вистачає?

— Не вистачає доброї волі та розуміння з боку владних структур. У першу чергу — кримських. Хоча я б не хотів все покладати тільки на кримську владу, бо дуже часто вона залежна від київської. На мій погляд, і ми про це говоримо відверто, серед іншого й на зустрічі з Президентом, треба провести інвентаризацію всіх земель, наданих раніше, вилучити незаконно роздані землі, а потім встановити (особливо якщо ми говоримо про Південний берег) пріоритети в наданні землі. Передусім надавати землю тим, хто повертається туди, звідки їх виселили, а також тим місцевим людям, не тільки кримським татарам, які потребують клаптика землі для особистого облаштування. А далі вже — надання землі під санаторно- курортні об’єкти, в розвитку яких зацікавлена конкретна місцевість. Головне — щоб, незважаючи на будь-які пріоритети, будь-яке виділення землі, рішення по кожній дільниці було прозорим. Якщо сьогодні прийняте рішення по Іванову, Іваненку чи Асанову — воно має завтра десь бути вивішене, щоб усі знали, що він там-то отримав 20 гектарів. Іншого шляху немає. На превеликий жаль, незважаючи на всі наші спроби, в нас у Криму було всього декілька прокурорських протестів щодо неправомірного виділення землі. Наведу конкретний приклад. Село Амурське. Є 800 заяв — як кримських татар, так і не кримських татар — на ім’я голови сільської ради, щоб їм дали хоча б по два гектари, згідно з законодавством, для ведення сільськогосподарської діяльності. Паралельно в сільраду надійшли документи від п’яти мешканців Сімферополя з проханням надати їм по 50 гектарів для створення фермерських господарств. Як на мене, то нормальному сільському голові слід було б у першу чергу врахувати інтереси односельчан. Той же голова вирішив надати перевагу сімферопольським фермерам. У результаті було роздано понад 700 гектарів — кожен із сімферопольських прохачів одержав по 100 з чимось га. А вісімсот сімей залишилися без землі. Той голова сільської ради вже давно переїхав жити в Росію. А конфлікт триває восьмий рік і ніяк не може бути вирішений, оскільки рішення — формально — було прийняте згідно з законом.

— Що ж заважає кримчанам вимагати від парламенту автономії позбавити сільських голів права приймати рішення щодо надання земельних ділянок?

— Тут треба закон змінювати, а це компетенція Верховної Ради України. Збереження певного рівня стереотипів накладає свою специфіку на Крим. Малоймовірно, щоб ситуація, яка склалася в Амурському, мала місце десь у Житомирській чи Київській області. Тому що там усі сторони — це «свої»: і ті, кому земля мала належати, і ті, хто приймав рішення, і ті, кому належить контролювати його законність. В Криму — це «свої» та «чужі». Дуже часто на рівні чиновництва, хоч як би все зовні виглядало красиво, рішення приймаються за принципом: кому віддати — татарам чи не татарам?

— Де зараз мешкає найбільше фактичних власників кримської землі?

— У мене немає точних даних, але, якщо спробувати зробити ранжир, то я б сказав так: спочатку — Київ, потім — Москва, потім — Сімферополь.

— А проблема «чужі— свої» для, так би мовити, пересічних кримчан також існує?

— Не можна порівнювати те, що було 15 років тому, і те, що є сьогодні. На щастя, рівень протистояння значно знизився. У той же час ідеалізувати ситуацію я також не хочу. Коли йдеться про побутові стосунки, це, як правило, не відчувається. Але якщо якесь рішення приймається на рівні проблеми окремої суспільної частини, іншою частиною це не завжди сприймається толерантно. Уявімо, що якась частина жителів села — я навіть не говорю, якого віросповідання — вирішила побудувати храм. Як тільки приймається рішення щодо надання землі під цей храм у центрі села, інша сторона сприймає це як обмеження її прав, тим більше, що, коли вона теж вирушає просити землю в центрі під храм, їй пропонують зовсім інше місце. Таких проблем можна було б уникати, якби були більш розвинені культурно самі місцеві чиновники. Тому що в селі завжди знайдеться місце, щоб побудувати хоч три храми. Дуже часто виникають проблеми, пов’язані з вибором батьками мови освіти дітей. Але тут вступають у дію й інші чинники. Я був дуже здивований, зіткнувшись з тим, що противниками відкриття шкіл з кримськотатарською мовою викладання виступали вчителі. У відвертій розмові з ними з’ясувалися причини. Спочатку, звичайно, вони казали, що вчитися кримськотатарською недоцільно — мовляв, де ці діти будуть згодом реалізовувати своє право на вищу освіту, якщо немає університетів тощо? Але потім вони відверто запитали: а ви нас візьмете в ці школи? Не всі вони зможуть працювати в нових школах. Сьогодні школа з кримськотатарською мовою навчання — це достатньо умовно, оскільки ми забезпечили підручниками лише з 1-го по 4-й класи. А для старших класів у нас є лише підручники з кримськотатарської мови та літератури, всі інші предмети викладаються російською мовою. Тому в нас дуже багато вчителів — люди іншої національності, і це нормально. Але батьки хочуть, щоб ці вчителі хоча б на побутовому рівні розуміли кримськотатарську мову, хоч би трохи знали нашу культуру. Тобто тут є вже проблема з пошуком робочих місць для вчителів… Дуже багато залежить від ЗМІ, особливо кримських. Я розумію проблеми цих ЗМІ. Хоч як би вам тут, у Києві, було важко вистояти зі своєю незалежною позицією, але регіональним журналістам утричі важче. І в створенні в свідомості людей національних стереотипів велика «заслуга» місцевої кримської преси. Деякі ЗМІ, особливо газети, відверто зайняли антитатарську та антиукраїнську позицію. Як правило, ті ЗМІ, які зарекомендували себе як українофобські, точно таку ж позицію займають і щодо татарської проблеми. Щоправда, не всі, хто займає татарофобські позиції, є українофобами. Тобто власники ЗМІ все ж таки бояться чіпати українську тему, бо за нею є держава. Але вони не бояться чіпати кримськотатарську тему, оскільки знають, що влада навряд чи захищатиме кримських татар.

«ФОРМАТ ДІАЛОГУ»

— Нещодавно Верховна Рада України поряд з новим законом про вибори в парламент ухвалила новий закон про пропорційні вибори до місцевих органів влади. У ході розгляду цього документа на його адресу з боку депутатів від Криму прозвучало чимало критики, дехто говорив про повну неприйнятність закону для автономії. Як ви оцінюєте цей документ?

— Для села я вважаю найоптимальнішою існуючу мажоритарну систему. Що стосується районних та міських рад, то в Криму мені хотілося б мати іншу систему, ми її пропонували, але ми усвідомлюємо, що вона в нинішній ситуації незрозуміла для багатьох політиків. Ми хотіли би мати квотну систему, яка б надавала гарантію представництва кримським татарам. Оскільки така система не приймається, то нас більше задовольняє пропорційна система, за якої кримські татари мають шанси бути адекватно представленими відповідно до своєї чисельності в тому чи іншому регіоні. Мінус цієї системи в тому, що партії намагатимуться розбирати активних людей і є небезпека внесення в монолітну етнічну спільноту партійних протиріч. З цим зіткнуться не тільки кримські татари, але й угорська, румунська та інші спільноти, які компактно проживають. Щодо парламенту Криму, то пропорційний закон, на мій погляд, це тільки позитив. На сьогодні інші формати обрання депутатів ВР Криму кримським суспільством не сприймаються — маю на увазі ті, які могли б вирішити проблему представництва кримських татар або інших меншин.

— Яке ваше бачення перспектив політреформи, яка зупинилась — хтось вважає це невдачею, хтось — удачею, але так чи інакше — на півдорозі?

— Кожна система має свої плюси й мінуси. Але наведу приклад з погляду вирішення кримськотатарської проблеми. Єдиною гілкою влади, яка якоюсь мірою проштовхувала, змушувала й наказувала вирішувати цю проблему, була президентська структура. Тобто за умов відсутності відповідного законодавства та збереження багатьох міфів у суспільстві від розуміння однієї людини — Президента — залежало ставлення до нас принаймні частини вертикалі виконавчої влади, й завдяки цьому багато що ми змогли вирішити. Хоча далеко не всі доручення Президента вирішувалися так, як це мало б бути. Але те, що було вирішене, було вирішене саме завдяки тиску та авторитету президентської гілки влади. Якби сьогодні Президент не мав такої сили, кримськотатарська проблема була б однією з «вічних тем» для обговорення в українському парламенті. Це по- перше. По-друге. Я був учасником багатьох подій у Криму, зокрема в 1994—1998 роках, у пік російського сепаратизму. Оглядаючись на цей кримський досвід, я бачу, що саме існування цільної президентської структури дозволило вирішити проблему сепаратизму в Криму.

У наші часи перенесення вирішення всіх політичних питань в парламент не є гарантією успішнішого розвитку України. Треба створити такі умови, щоб повноваження кожної гілки були чітко визначені та щоб жодна гілка не могла уникнути своїх повноважень. Парламент довгий час уникав схвалення закону про реабілітацію депортованих осіб. 23 березня ВР нарешті схвалила його в першому читанні, й зараз ми намагаємося все зробити для того, щоб до 18 травня він був схвалений у другому читанні. А неприйняття закону щодо змін до Конституції я не вважаю перемогою. Я вважаю, що опозиції й більшості просто не вдалося створити цивілізований формат діалогу.

— Наскільки нам відомо, згаданий вами законопроект про відновлення прав депортованих одержав неоднозначні відгуки з боку представників кримськотатарської спільноти…

— Є дуже різні підходи щодо відновлення прав кримськотатарського народу. У всіх є розуміння того, що права мають бути відновлені. Але пропонуються різні рівні вирішення проблеми. Якщо цей закон буде прийнятий найближчим часом, думаю, він знайде багато критиків з різних боків. Частина кримських татар хотіла б, щоб все було вирішене в одному законі. І те, що стосується економічних проблем, і щодо правових теж. З другого боку, я намагаюся пояснити своїм співрозмовникам (не опонентам, я їх так не називаю, бо знаю, що вони теж хочуть щастя своєму народові): треба виходити з реалій. До того ж, я вважаю, що перший крок, якщо він буде конкретним, обов’язково потягне за собою другий крок, але знову ж таки — такий, який буде зрозумілий для всіх суб’єктів економічного та правового процесу в Україні.

http://www.day.kiev.ua/2004/82/nomer.htm