Ліля БУДЖУРОВА Про етичну журналістику: етнічні аспекти

Ліля БУДЖУРОВА,
голова Кримської асоціації вільних журналістів

ПРО ЕТИЧНУ ЖУРНАЛІСТИКУ: ЕТНІЧНІ АСПЕКТИ1

Політики, політологи, журналісти досить часто говорять і пишуть про можливість розгорання в Криму міжетнічного конфлікту. Настільки часто, що таке твердження починає сприйматися як загальний стереотип. Якщо вірити таким «фахівцям», то конфлікт у найбільш класичному і неприємному значенні цього слова на півострові просто неминучий. Називають, як правило, кілька причин його виникнення. Перерахуємо лише найбільш тиражовані.

Географічне розташування Криму, що знаходиться на так званій геополітичній осі конфліктів. Нестійка політична ситуація в автономії, обумовлена настійним прагненням сепаратистських сил відірвати Крим від України. І, звичайно ж, присутність на півострові кримських татар, котрі, по-перше, «погіршили» економічну ситуацію самим фактом свого неорганізованого повернення, по-друге, прагнуть відродити тут свою втрачену національну державність, по-третє, є носіями «небезпечного» ісламського фактора і, насамкінець, періодично загострюють ситуацію, вимагаючи для себе то громадянства, то гарантованого представництва в органах влади.

Заради справедливості слід сказати, що деякі з цих аргументів виглядають достатньо переконливо, проте здаватимуться набагато переконливішими в тому разі, якщо суспільство, влада, окремі політичні сили не робитимуть реальних кроків до подолання в Криму наслідків сталінсько-радянського режиму, які цілком підпадають під визначення «геноциду».

Вказуючи на конфліктогенність ситуації, пов’язаної з кримськими татарами, політологи і журналісти зазвичай «зациклюються» на міжнаціональних, міжконфесійних проблемах і дуже рідко називають реальну і, на мій погляд, єдину причину потенційного конфлікту — нелюдські умови життя більшості репатріантів. За даними Республіканського комітету у справах національностей і проблем депортованих, на квартирному обліку перебуває близько 3,7 тисяч кримськотатарських родин, 20 тисяч сімей ведуть індивідуальне житлове будівництво, що розтяглося на більш ніж 10 років через нестачу власних коштів. Відтак сьогодні не менше 120 тисяч репатріантів фактично не мають житла. Понад 22 тисячі з них орендують житло, 14 тисяч проживають у гуртожитках. Інші туляться в недобудованих будинках, підвалах, живуть у родичів або друзів. Із 300 кримськотатарських селищ 10% не електрифіковані, в 35% немає водопостачання, рівень газифікації цих селищ складає лише 3%, каналізаційні мережі відсутні взагалі. Практично нерозв’язаними залишаються питання медичного обслуговування, транспортного зв’язку і телефонізації селищ. Сьогодні Рескомнац констатує: «Нелегкі умови життя репатріантів призводять до несприятливих наслідків демографічного характеру — росту захворюваності і смертності, зниження народжуваності».

Що це, якщо не реальні причини реального соціального вибуху? Говорити, писати про них, у такий спосіб звертаючи увагу влади на серйозність цих проблем, зроджуючи в суспільстві, більшість якого все ще обтяжена антикримськотатарським синдромом, співчуття до бід депортованого народу, — це, на моє переконання, не тільки актуальна «виграшна» тема для журналістів, але і їхній внесок у запобігання конфлікту, що зріє.

На жаль, так думають не всі. І частіше, ніж хотілося б, журналісти, які працюють над кримськотатарською темою час від часу — від одного мітингу до іншого. Вони не аналізують причин, що змушують людей виходити на вулицю, не вивчають їхніх проблем, не намагаються поглянути на ситуацію очима простої людини, а автоматично відтворюють закладену десятиліттями політичну установку пропагандистської боротьби з «чужинцями». Іноді — це несвідоме слідування стереотипам. Іноді — реальні політичні замовлення. І те, й інше — пряме порушення професійних правил гри, журналістської етики. І те, й інше — спроби загострити проблеми аж до конфлікту. Це особливо небезпечно, коли йдеться про матеріали, що відображають міжнаціональні чи, ще небезпечніше, міжконфесійні суперечності.

Розглядаючи проблему етики журналіста, що працює в поліетнічному суспільстві, хотілося б почати розмову з конкретного прикладу — конфлікту в селі Морському Судакського району АРК. Його причиною стало встановлення 25 жовтня 2000 року на найвищій точці поблизу села — горі Каматра, під якою розташовано древній мусульманський цвинтар, — металевого хреста заввишки 8,5 метра і вагою близько 3 тонн. До вечора того ж дня кілька чоловіків-представників мусульманської громади села, прив’язавши хрест тросами до вантажівки, самовільно його скинули. Відтоді в селі щодня проходили стихійні мітинги за участю і православної, і мусульманської громад. (У Морському живе близько 1000 родин християн і понад 300 мусульманських сімей.)

Особливо гарячим видалося 31 жовтня, коли на площі біля сільради зібралося більше 2 тисяч жителів села, які в очікуванні відкритого засідання сільради розмістились навпроти один одного ворожими таборами. Християни називали факт демонтажу хреста вандалізмом і варварством, вимагали відновити хрест та покарати винних. Мусульмани апелювали до того, що під горою Каматра лежать їхні предки-мусульмани, і пропонували перенести хрест у будь-яке інше місце. Так і стояли вони, розділившись на дві вороже налаштовані групи, і тільки час від часу хтось виходив з юрби, щоб особисто висловити свою образу чи своєму сусідові по вулиці, чи недавньому приятелю, а сьогодні члену «табору противника». Іноді розмови, що нерідко переростали в крик, закінчувалися потисканням рук, але частіше — вибухами ще сильнішого обурення «іновірцями». Щоправда, заспокоївшись, люди всередині обох таборів — християнського і мусульманського — говорили про одне й те саме, і навіть подібними фразами. Наприклад, про те, що і Біблія, й Коран закликають до миру. Про те, що «всі ми люди і битися — це остання справа».

У той день на сесії сільради було прийнято рішення поки що не встановлювати повалений хрест і запропонувати обом релігійним громадам розробити рекомендації щодо виходу з конфліктної ситуації, а тим часом звернутися до правоохоронних органів із проханням поінформувати народ про хід розслідування факту демонтажу хреста, а також запропонувати главам двох конфесій допомогу в залагодженні конфлікту.

Здавалося б, усі згодні і тепер треба сідати за стіл переговорів, знаходити взаємоприйнятні рішення. Такі переговори дійсно розпочалися. Причому за участю глави уряду Криму, голови Меджлісу кримськотатарського народу, керівництва міліції і Служби безпеки, а головне, митрополита Сімферопольського і Кримського Лазаря і муфтія мусульман Криму Хаджі Еміралі Аблаєва. Переговори були нелегкими, тож і затяглися на 2 місяці. Весь цей час кримські ЗМІ замість того, щоб своєю врівноваженою позицією сприяти переговорному процесу, активно, якщо не сказати настирливо, обговорювали тему «хрестоповалу», змагаючись між собою в різкості оцінок. Один тільки перелік заголовків, під якими виходили газети, говорить багато про що: «Вандали поглумилися над православною святинею», «Нас розп’яли на нашому хресті. І ми мирно йдемо на Голгофу?», «Хрестоповал», «Хода хрестоносців у Криму». Приміром, «Кримська правда» виступила з цілою серією матеріалів, у яких обвинувачувала владу автономії в «надлишковому миролюбстві на догоду ефемерній міжнаціональній згоді». Розділивши кримчан на «наш народ» і «їх», автори ставили запитання «Чому росіян судять, а татари залишаються непокараними?» і навіть згадували «триста років татарського ярма».

Один із прикладів такої «заспокійливої» журналістської творчості вартий того, щоб його процитувати: «Звалили, відновили, помітингували, розійшлися. Можна, звичайно ж, можна. Можливо, навіть потрібно, щоб газета давала лише відфільтрований матеріал, відкинувши всі емоції і коментарі. І зробити вигляд, що не було розмови із, як він сам себе назвав, «закінченим атеїстом», людиною, яка з цього приводу висловила таку думку: стояв цей хрест — ну хай собі стоїть, мене це цілковито не обходить. А коли звалили, з’ясувалося, що обходить, та ще й як. І скажу відверто: нутром відчув, що православний я, і про Дмитра Донського, і про триста років ярма, й узагалі… і так кожен з нас, чи то затятий атеїст, чи людина, яка ідентифікує себе з якоюсь релігійною конфесією. І навіть якщо ти абсолютний космополіт, громадянин світу, хіба не відчуваєш національної належності? І, відносячи до якогось етносу кожного зустрічного, відносиш його до відповідної конфесії. Нікуди від цього не дітися» («Кримська правда», № 217, 28 листопада 2000 р.).

Не відставала в розпалюванні пристрастей і кримськотатарська преса. Зокрема в газеті «Голос Криму» друкувалися статті з історичними екскурсами в ті часи, коли «мечеті перетворювалися на православні храми», коли «адміністративно карали тих, хто відправляв мусульманські релігійні обряди», коли «заборонялися мусульманські релігійні з’їзди», коли «православне духівництво наглядало за мусульманською пресою». Були й такі висловлювання: «Не зумівши розпалити конфлікт на національному ґрунті, колишні політики-сепаратисти за підтримки священнослужителів Кримської єпархії нині намагаються розпалити міжконфесійний конфлікт».

Наслідки не забарилися. Невдовзі в різних районах півострова розпочалося мітингування, зусібіч посипалися звернення громадських організацій, заяви та взаємні обвинувачення яких звучали ще різкіше, створюючи таке враження, що локальний конфлікт у Морському переростає в загальнокримський. Відвертий натяк на це зробив, приміром, тодішній кримський спікер Леонід Грач, який заявив на одному з мітингів: «Ми ніколи так не наближалися до міжнаціонального конфлікту на релігійному ґрунті».

Оцінюючи ситуацію, етнограф Володимир Григор’янц у своїй статті «Про деякі особливості розвитку етноконфесійної ситуації в Автономної Республіці Крим» писав: «Говорячи про вплив політичного ісламу на міжетнічні відносини загалом та на етнополітичну ситуацію в Криму особливо, не можна залишити поза увагою роль інформаційного чинника. Від того, як висвітлюються питання, пов’язані із загрозою ісламського екстремізму, на сторінках багатотиражних газет, на телебаченні і радіо, значною мірою залежить формування психологічного стереотипу середньостатистичного жителя Криму. Тим більше, що до озвучування в алармістських тонах цієї теми, як правило, з власних кон’юнктурних інтересів, охоче підключаються політики і навіть деякі вчені».

Григор’янц вказав на те, що «наочним прикладом такої «інформаційної атаки» на обивателя може бути відверте мусування питання загрози ісламського екстремізму в Україні, що розгорнулося приблизно з осені 1999 року на сторінках російської, української й особливо кримської преси, яка оперувала недостовірними «свідченнями», вигаданими «фактами», катастрофічними прогнозами розвитку етноконфесійних відносин у Криму за прикладом Югославії, Чечні і т. п.»

І нова «інформаційна атака» зробила свою справу. 4 січня 2001 року в Морському знову стало жарко. Дуже жарко. Як розповідають співробітники міліції, їм доводилося живою стінкою ставати поміж двома ворогуючими сторонами, цього разу озброєними залізними ломами і навіть нагайками. Річ у тім, що в цей день православна громада спробувала встановити хрест за допомогою козаків, які приїхали з інших регіонів Криму. А на допомогу мусульманам поспішили одновірці із сусідніх сіл. Протистояння продовжувалося до пізньої ночі, і, можливо, тільки чудо та витримка правоохоронців врятували село від кривавої бойні. Людей вдалося розвести врізнобіч і вмовити дочекатися рішення митрополита і муфтія.

Зрештою, конфлікт було вирішено: 5 січня хрест встановили на іншій горі поруч із православним цвинтарем, мусульманам же дозволили встановити свій релігійний символ на сусідній висотці, а проти вандалів порушили кримінальну справу. Проте цю знакову подію, як не дивно, преса не удостоїла такою ж пильною й емоційною увагою, як попередній «хрестоповал». Практично всі кримські ЗМІ обмежилися лише сухими інформаційними повідомленнями…

В інтерв’ю журналу «Громадянин» голова Комітету у справах релігій при Раді міністрів АРК Володимир Малиборський потім заявляв: «Для того щоб ця ситуація не повторилася і ми змогли зберегти наше загальне багатство — міжконфесійний мир, мені б хотілося звернутися в першу чергу навіть не до релігійних громад та їхніх лідерів, а передовсім до засобів масової інформації, щоб вони дуже уважно, обережно підходили до таких питань. Посіяти ворожнечу дуже легко, а потім відновити мир дуже важко… Національні й особливо релігійні питання — завжди дуже гострі і хворобливі».

Можливо, приклад того, як ЗМІ мало не стали головним каталізатором локального конфлікту й рушійною силою його ескалації з поширенням на всю територію півострова, комусь здасться непереконливим. І все-таки, на мій погляд, він дає серйозний привід подумати над тим, наскільки необ’єктивність журналіста, його упередженість, прагнення показати події лише з однієї позиції, демонстрація ним власних національних і релігійних пріоритетів суперечать не тільки професійним та етичним нормам, але й здатні в будь-якому разі негативно вплинути на суспільно-політичну ситуацію в цілому регіоні. І навпаки, як дотримання цих норм може зробити журналіста «знаряддям миру».

Як стати «знаряддям миру»

У дослідженні «Засоби масової інформації й етнічний конфлікт», підготовленому групою американських учених для проекту «Врегулювання етнічних конфліктів у пострадянському просторі» Російського інституту етнології й антропології, висловлюється твердження, з яким важко не погодитися: «ЗМІ мають колосальну здатність створювати образи, визначати погляди на світ для мільйонів людей. Друковані і телерадіомовні ЗМІ можуть встановлювати порядок денний для суспільних сил, зосереджуючи увагу на конкретних подіях, індивідуумах та проблемах, драматизуючи їх. У демократичному суспільстві ЗМІ покликані виконувати ряд нормативних функцій, що виходять за межі простого «повідомлення про факти»… ЗМІ оперують низкою творчих можливостей, щоби грати конструктивну роль — сприяти розв’язанню міжнаціональних і етнічних конфліктів відповідно до міжнародних визнаних стандартів і норм».

Ще більш високу думку про миротворчі можливості преси висловлено в статті виконавчого директора Центру з проблем війни, миру і засобів масової інформації (Нью-Йорк) Роберта Карла Маноффа «Роль ЗМІ в запобіганні і пом’якшенні конфліктів»: «Ми не можемо уникнути питання: що ще можна зробити для скорочення кількості конфліктів та запобігання їм, зменшуючи відповідно ті страждання, які супроводжують конфлікти? Але до чого тут засоби масової інформації? А до того, що в сукупності своїх технологій, інститутів, професіоналів, норм і практичної діяльності преса є могутньою силою, що впливає на спосіб життя людей, долі народів і держав. ЗМІ — це важливий людський ресурс, потенціал якого в сприянні припиненню і пом’якшенню соціального насильства вимагає обговорення, оцінки і, коли це необхідно, мобілізації».

Важко уявити собі журналіста, який серйозно сперечатиметься із цими твердженнями. Кожен із нас знає, що добре, а що — погано, багато хто здогадується, що є етичним для чесного виконання професійного обов’язку, а що — ні, але знання ці і здогадки використовуються лише час від часу, найчастіше — в розумних теоретичних розмовах, які не мають практичного сенсу. При цьому, щоб довести, що «ми хороші, але безпомічні», використовують той само аргумент: наша преса підконтрольна, не самостійна, залежить у кращому разі від редакторської політики, у гіршому — від держави або фінансових і політичних угруповань.

Дійсно, в Україні більшість засобів масової інформації, як правило, фінансово залежать від своїх засновників і тому є провідниками їхньої політики. Поява в таких ЗМІ непрофесійних, навіть провокаційних матеріалів на етнічні теми майже завжди пов’язана із позицією якоїсь політичної групи, котра не гребує експлуатувати у своїй боротьбі національний чинник. Іноді це залежить від позиції редактора, який, вибираючи між цікавим скандальним матеріалом і професійною етикою, жертвує останньою. З іншого боку, останнім часом з’явився і такий інститут, як національні друковані видання, й ідеологічне поле тих журналістів, що працюють у них, чітко окреслене «національним обов’язком перед своїм народом», що заважає їм бути об’єктивними.

В усіх вищенаведених ситуаціях журналіст не розглядається як самостійна фігура. Проте під кожною непрофесійною статтею він ставить своє прізвище, а виходить, бере на себе відповідальність за все, чим «відгукнеться» його слово. Зрештою, він єдиний відповідає перед читачем, глядачем, слухачем і віддає їм право відзначити його працю довірою або недовірою. Так триває щоденна невидима світові війна між професійною честю і маріонетковим обов’язком бути слухняним знаряддям у чужих руках. У цій війні можна перемогти, якщо журналіст залишається журналістом, а не стає політиком, піарником, пропагандистом, агітатором або просто «людиною з обслуги».

Технологія перемоги досить проста і не вимагає нічого героїчного. Потрібно лише у своїй роботі, як у будь-якому іншому ремеслі, дотримуватися професійних принципів. Для журналіста це об’єктивність, змалювання повної інформаційної картини, збалансованість думок і коментарів, обов’язковість подання кількох поглядів тощо.

Для тих журналістів, які працюють у поліетнічних суспільствах, є й специфічні принципи, дотримання яких робить їх «знаряддям миру», а не «знаряддям війни». Ці правила десятки разів описані, підтверджені практикою і застосовуються в усіх країнах, де тією чи іншою мірою проявляються міжнаціональні суперечності. Одна тільки бібліографія, присвячена ролі мас-медіа в суспільствах з розмаїтістю етнокультур у запобіганні конфліктів, складе цілу книгу. Не претендуючи на узагальнення цього досвіду, зупинимося лише на перерахуванні основних принципів, що ґрунтуються на декількох «не можна».

Журналіст не має права на:

  • коментар, здатний каталізувати негативні процеси;

  • перенесення негативного факту на весь етнос;

  • використання стереотипів;

  • суб’єктивні оцінки;

  • образливі формулювання, небезпечну лексику;

  • застосування подвійних стандартів.

Крім того, журналісту необхідно уникати групових узагальнень в описі тієї чи іншої події. Американські дослідники Брюс Алін і Стівен Вілкінсон у своїй статті «Керівні принципи для журналістів, які пишуть про етнічні проблеми» пропонують не захоплюватися пошуком «представників групи в особі окремих політиків чи самопроголошених етнічних лідерів, висловлювання яких можна використовувати як вираз почуттів і думок усієї групи». Порочна практика зображення дій окремих політиків як представників усього народу, приміром, за допомогою формулювань на кшталт «Кримські татари вимагають того, а росіяни прагнуть цього» призводить до формування негативних стереотипів. (Такі приклади узагальнень, що зустрічаються в нашій пресі, як «братухи-мусульмани» чи «особа кавказької національності», не варті навіть нагадування, тому що печерність такої «етики» не дозволяє розглядати її навіть як предмет аналізу.)

Ті ж дослідники радять при висвітленні етнічних проблем звертати увагу на процеси, а не просто на події, при цьому не приховуючи, як насправді це важко здійснювати. «Сумно, але це дійсно так: насильницькі дії куди більш телегенічні, ніж переговори, де немає чого показувати, крім людей за столом. ЗМІ мають тенденцію більше висвітлювати події, ніж процес переговорів і примирення», — відзначають автори.

Практика фокусування уваги тільки на подіях, драматично захопливих і вражаючих у візуальному плані (особливо це стосується так званого «біг-бенду», що телевізійною мовою означає демонстрування сцен насильства), як правило, псує самі події, тому що не дає їх розуміння. І з цим пов’язане інше завдання журналіста — представляти події в контексті, а не просто висвітлювати їх.

Загальновідомо, що етнічні проблеми часто виникають на тлі складних історичних претензій, негативної історичної пам’яті. Це особливо актуально для колишніх радянських республік, у тому числі й для України, які й дотепер не позбулися сумної спадщини, пов’язаної з відомим досвідом «вирішення» національних питань. У цих умовах журналісту важливо не тільки знати історичний контекст подій, але й пояснювати їх за його допомогою. При цьому, звичайно, варто уникати таких, приміром, формулювань, як «застарілий антагонізм», і «простих» пояснень типу «в глибинах історії закорінені ненависть і насильство».

До речі, проблема «простоти пояснень» у висвітленні національних питань — ще один камінь, об який краще не спотикатися. Про це гарно сказав директор московського Центру етнополітичних досліджень Еміль Паїн, котрий наголошує на необхідності показу складності етнічних проблем, «інакше просте пояснення спонукає до простих рішень: візьми великий ціпок, сокиру і…»

Існує багато інших принципів і правил для тих журналістів, які прагнуть до професіоналізму й етичності у висвітленні етнічних проблем. Це надання повної картини того, що відбувається; відмова від статистики на користь матеріалів про прості людські долі; інформування аудиторії про цінності етнічного різноманіття; нарешті, «шокова терапія» з нагадуванням аудиторії про те, як часто прості, але «табуйовані» проблеми перетворювалися на глобальні конфлікти, і т. ін.

І все-таки головне завдання журналістики України, яка, на щастя, оминула конфлікти в міжнаціональній сфері, хоча, на мій погляд, іще не позбулася можливості таких потрясінь, — це визнання того, що в нас є національні меншини й у них є проблеми. А це значить, що в загальнонаціональних (а не тільки в місцевих) засобах масової інформації повинні бути постійні рубрики чи блоки, які висвітлюють культуру, традиції, звичаї різних національностей, а їх представникам слід надавати можливість вільно висловлюватися не тільки у своїх «етнічних ЗМІ» (з цією проблемою найкраще можуть впоратися представники самих меншин, а відтак керівників ЗМІ варто заохочувати до формування багатонаціонального штату редакцій).

Брак уваги до якоїсь етнічної групи так само небезпечний, як і негативні стереотипи. І насамперед тому, що всередині такої групи вкорінюється віра в те, що вона слабка, переслідувана, розпорошена, в той час як інша — сильна, а отже, ця «інша» і становить небезпеку. Але ж для конфлікту немає нічого більш сприятливого, ніж прагнення до національного самозахисту. Для переконливості наведемо думку з цього приводу однієї з найвідоміших у журналістських колах людини. Колишній президент медіа-центру «Інтерньюз» Девід Хофман вважає: «Телебачення мовами малих народів може слугувати важливим компонентом утвердження почуття безпеки серед конкретних національних груп… Там, де усвідомлення національної належності має глибоке коріння, незалежні станції, що подають інформацію рідними мовами, забезпечують почуття єдності і самовизначеності».

«Етнічність» в етичних кодексах журналістів

Етика, точніше етичність, у журналістиці — сьогодні одна із «наймодніших» тем в Україні. Можливо, це викликане тим, що самі журналісти, дедалі активніше порушуючи питання про свою професійну несвободу, про тотальне порушення свободи слова, намагаються, як правило, обходити увагою власні обов’язки перед суспільством. Звісно, це звинувачення не може стосуватися всіх працівників мас-медіа, однак слід визнати, що значна частина наших колег не прагне дотримуватись основних норм і принципів журналістики. За цього всі ми любимо поговорити про власні права, про права людини, про право суспільства на інформацію, забуваючи, що суспільство, закон, правила внутрішньоцехового розпорядку ставлять свої вимоги, порушення яких має настільки ж серйозні наслідки, як і наступ на свободу слова.

На мій погляд, журналістика, як жодна інша професія, вимагає етичності, особливо якщо журналіст працює з такою «вогненебезпечною» темою, як міжнаціональні, міжконфесійні відносини, проблеми етносів. Тут кожне необережне слово може бути сприйняте тією чи іншою групою як образа національної гідності і стати провокацією. Часто повторюване і підхоплене іншими ЗМІ неправомірне узагальнення може стати стійким негативним стереотипом. Захоплення демонстрацією кривавих подробиць у локальному конфлікті здатне трансформувати його у масштабний і т. ін.

Кожен журналіст, зіткнувшись із перерахованими вище «спокусами», робить для себе вибір — дотримуватися логіки своїх особистих людських емоцій (майже завжди обумовлених належністю до певної національної групи, особистими політичними вподобаннями тощо) чи залишатися вірним громадянському і професійному обов’язку. І тут дуже важливо не винаходити свій власний велосипед, а керуватися законом і етичними канонами професії.

Говорячи про дотримання правових норм, хотілося б насамперед звернути увагу на міжнародне право. По-перше, вітчизняне законодавство в галузі ЗМІ кожному більш-менш грамотному журналісту знайоме до дрібниць. По-друге, заклики дотримуватися його звучать досить двозначно на тлі того, що представники мас-медіа не тільки щодня стикаються з їх порушенням з боку влади і, більше того, потерпають від цього.

Тому звернемося до права міжнародного, тішачись тим, що саме його порушення може мати хоч якісь наслідки, особливо в гучних, резонансних справах, як це засвідчує досвід усіх останніх українських скандалів. Насамперед варто знати, що права етнічних груп, національних меншин захищені основними документами ООН. До таких документів належать Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1976 р.); Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1969 р.); Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на основі релігії і переконань (1981 р.); Декларація про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин (1992 р.).

Міжнародні інститути, визнаючи основоположну роль засобів масової інформації в зміцненні миру, демократії, інститутів громадянського суспільства, дотриманні прав людини, а також етнічних меншин, у своїх документах нерідко прямо звертаються до журналістів. Зокрема прийнята 28 листопада 1978 року Декларація ЮНЕСКО про основні принципи, що стосуються внеску ЗМІ в зміцнення миру і міжнародного порозуміння, у розвиток прав людини та в боротьбу проти расизму й апартеїду та підбурювання до війни зобов’язує:

«1. Засоби масової інформації повинні робити важливий внесок у зміцнення миру і міжнародного порозуміння, у боротьбу з расизмом, апартеїдом і підбурюванням до війни.

2. У боротьбі проти агресивних воєн, расизму, апартеїду й інших порушень прав людини, що є, поряд з іншим, породженням забобонів і невігластва, засоби інформації, поширюючи відомості про ідеали, прагнення, культуру і потреби всіх народів, сприяють ліквідації невігластва і непорозуміння між народами, усвідомленню громадянами однієї країни негараздів і прагнень інших, забезпеченню поваги прав і гідності всіх націй, усіх народів і всіх осіб незалежно від раси, статі, мови, релігії чи національності і привертанню уваги до таких великих бід людства, як убозтво, голод і хвороби, а відтак стимулюють вироблення державами політики, найбільш сприятливої для послаблення міжнародної напруги і мирного та справедливого врегулювання міжнародних конфліктів» (стаття 3).

Звичайно, не оминає ці проблеми і більш близьке нам (з географічного погляду) європейське право. Так, у статті 6 Рамкової конвенції про захист національних меншин вказано: «Сторони заохочують дух терпимості і діалог між культурами, а також вживають ефективних заходів для сприяння встановленню взаємної поваги, взаєморозуміння і співробітництва між усіма особами, що живуть на їхній території, незалежно від їхньої етнічної, культурної, мовної чи релігійної належності, особливо в області культури і засобів інформації». А стаття 9 цього документа регламентує:

«1. Сторони зобов’язуються визнавати, що право на свободу висловлення думки будь-якою особою, яка належить до національної меншини, передбачає свободу дотримуватися будь-якої думки і свободу отримувати й обмінюватися інформацією або ідеями мовою меншини без втручання публічної влади і незалежно від кордонів. У рамках своїх правових систем Сторони забезпечують умови, за яких особи, які належать до національних меншин, не зазнають дискримінації в доступі до засобів інформації…

3. Сторони не перешкоджають створенню і використанню друкованих засобів інформації особами, які належать до національних меншин. У рамках правових засад радіомовлення і телебачення вони забезпечують, наскільки це можливо і з урахуванням положень пункту 1, особам, що належать до національних меншин, можливість створювати і використовувати власні засоби інформації.

4. У рамках своїх правових систем Сторони вживають належні заходи для полегшення доступу до засобів інформації для осіб, що належать до національних меншин, з метою утвердження терпимості і забезпечення культурного плюралізму».

Проблемам журналістської етики присвячена і низка документів Ради Європи, членом якої є й Україна. Про це, приміром, йдеться в Резолюції № 1003 з журналістської етики, прийнятій на 44-й сесії ПАРЄ в 1993 році. Наведемо лише ті її пункти, що стосуються порушуваної нами теми. Пункт 16: «Якщо ми повинні створити умови для того, щоб з інформацією обходилися відповідно до етичних норм, то її одержувачами варто вважати окремих людей, а не безлику масу». Пункт 33: «У суспільстві під тиском таких чинників, як тероризм, дискримінація меншин, ксенофобія або війна, іноді виникають напружені і конфліктні ситуації. За таких обставин ЗМІ мають моральні зобов’язання щодо захисту демократичних цінностей, поваги людської гідності, вирішення проблем мирним шляхом з виявом терпимості, відтак, як випливає з цього, вони повинні протистояти насильству, ненависті, конфронтації і засуджувати всі види дискримінації, заснованої на культурних, статевих чи релігійних відмінностях».

Ще один цікавий документ — Резолюція № 1 IV Європейської конференції міністрів політики у сфері засобів масової комунікації (Прага, 7—8 грудня 1994 року). В розділі «Політичні підходи до громадського телерадіомовлення» зафіксовано вимоги до суспільної інформації. Серед них такі:

  • розвивати і сприяти розвиткові структурованої мережі програм і послуг, що цікавлять широкі кола громадськості, виявляючи за цього увагу до потреб меншинних груп;

  • відображати різні філософські ідеї і релігійні переконання, наявні в суспільстві, з метою зміцнення порозуміння і толерантності, а також сприяння розвитку відносин між спільнотами в суспільствах, що характеризуються етнічною і культурною розмаїтістю;

  • через свої програми активно сприяти кращому пізнанню й оцінці розмаїтості національних та європейських культурних надбань».

Але звернемось усе-таки до так званого «внутрішнього законодавства» журналістів, маючи на увазі етичні кодекси, які є своєрідним узагальненням професійних правил. Не ставлячи перед собою завдання проаналізувати всі подібні документи, що єднають журналістів різних країн, зупинимося лише на деяких, причому лише в тій їх частині, що стосується теми, яка розглядається.

Австрія. Кодекс честі працівників австрійської преси (1986 р): «Свобода підготовки матеріалів і коментування є важливою складовою свободи преси. Однак дифамація і наклеп на адресу приватних осіб є зловживанням цією свободою і грубим порушенням журналістської етики. Це стосується дифамації як на адресу окремих громадян, так і на адресу різних груп населення. Неприпустима дискримінація на основі різниці у мові, релігії, національності або з інших причин. Не допускається також публікація матеріалів, які представляють когось у невигідному світлі або ганьбять дану особу».

Білорусь. Кодекс професійної етики журналіста (1995 р.): «Журналіст із повагою ставиться до особливостей, цінностей і достоїнств кожної національної культури і права народів на самовизначення, до свободи вибору своєї політичної і соціально-економічної системи. Своєю діяльністю він допомагає уникнути непоінформованості, недостатнього розуміння та настороженості у відносинах між народами, сприяє вихованню культури міжнаціональних відносин, пробуджує у своїх читачів, глядачів, слухачів сприйнятливість до нестатків інших народів, повагу прав і достоїнства всіх націй і всіх людей незалежно від статі, раси, мови, національної належності, релігійних поглядів та ідейних переконань».

Болгарія. Етичні норми журналістики (1994 р.): «Журналіст не допускає публікації матеріалів, що сприяють розпалюванню расової, національної чи релігійної ворожнечі; не вживає слів і виразів, які принижують людську гідність; допомагає громадянам у здійсненні їхнього права на відповідь, яку необхідно публікувати на тій само сторінці або показувати в тій само передачі, в якій було подано вихідний матеріал; не допускає перекручення інформації; не замовчує важливої інформації; не допускає однобічного висвітлення проблеми, що неминуче призводить до перекручення істини».

Великобританія. Кодекс поведінки, прийнятий Британською національною радою журналістів (1994 р.): «Журналіст повинен вказувати стать, вік, соціальний і сімейний статус особи, її сексуальну орієнтацію тільки в тому випадку, якщо це має самостійне значення в рамках підготовленої ним інформації. Журналіст зобов’язаний уникати матеріалів дискримінаційного характеру, а також глузливого й іронічного ставлення до людей за перерахованими вище ознаками».

Німеччина. Принципи публіцистики (Кодекс друку) (1973 р.): «Ніхто не повинен піддаватися дискримінації через свою стать або належність до будь-якої расової, етнічної, релігійної, соціальної чи національної групи…

В оприлюднених матеріалах про злочини належність підозрюваного чи злочинця до певної релігійної, етнічної чи інших меншин згадується лише в тому випадку, якщо є підстави вважати, що це сприяє кращому розумінню описуваних обставин. Особливо варто пам’ятати про те, що згадки про таку належність можуть викликати хвилю упереджень проти тих груп, які потребують захисту» (стаття «Матеріали про злочини»).

Польща. Етичний кодекс Асоціації журналістів Польської Республіки (1991 р.): «Цілковито неприпустима публікація матеріалів, що містять пропаганду війни, насильства, елементи порнографії, ображають почуття осіб, які сповідують або не сповідують релігію, заторкують національні почуття, обмежують права людини чи її культурну індивідуальність».

Словенія. Кодекс журналістів Республіки Словенія (1993 р.): «Дискримінація за ознаками статі, належності до етнічних спільнот, релігійних і громадських об’єднань, образа релігійних почуттів і традицій, будь-яка діяльність, спрямована на розпалювання війни чи міжнаціональних конфліктів, несумісна з кодексом».

Туреччина. Кодекс професійних принципів преси (1989 р.): «Жодна людина не повинна зазнавати обмежень прав чи ставати предметом глузування в публікаціях за расовою чи статевою ознакою, а також у зв’язку із своїм соціальним статусом і релігією, яку вона сповідує… Не допускається публікація матеріалів, спрямованих на обмеження свободи слова і віросповідання, а також таких, які завдають шкоди суспільній моралі, релігійним почуттям чи сімейним підвалинам».

Угорщина. Етичний кодекс журналістів (1994 р.): «Журналісти… не повинні порушувати права людини, розпалювати ворожнечу і підбурювати до протиправних дій щодо окремих людей, націй, національностей, рас, релігійних об’єднань, поширювати в зв’язку з цим наклепи і принижувати гідність людей через їх належність до перерахованих вище груп».

Швеція. Етичний кодекс працівників преси, радіо і телебачення (1972 р.): «Не зосереджуйте уваги на статі, расовій і національній належності людини, її професії, політичних і релігійних переконаннях. Винятки можуть становити випадки, коли це контекстуально чи змістовно необхідно…

Якщо немає необхідності вказувати ім’я людини, утримайтеся від публікації таких даних, як рід занять, посада, вік, стать, національність, що дозволяють її ідентифікувати».

З-поміж етичних кодексів журналістів, прийнятих у різних країнах, хотілося б звернути особливу увагу на російський досвід, а саме на досвід Міжнародної телерадіокомпанії «Мир». Специфіка роботи цієї телерадіокомпанії змусила її колектив особливо старанно розробити свій власний кодекс честі. Гадаю, цей документ вартий того, щоб процитувати його повністю.

Правила професійної етики співробітників МТРК «Мир» (1993 р.)

У житті наших народів виникло чимало негативних моментів, пов’язаних з неправильно, вульгарно сприйнятими ідеями національної особливості, державного суверенітету тощо. Етнічно правомірно і більш переконливо з аналізом, критикою таких негативних явищ виступатимуть найбільш авторитетні представники цих народів.

У підготовці коментарів журналісти зобов’язані чітко відокремлювати торгово-економічні зв’язки народів від зв’язків етнічних, релігійних. Їх не можна плутати. Категорично забороняється пояснювати торгово-економічні договори конфесійною чи расовою спільністю тих чи інших народів.

Приклад: коментатори РосТБ свого часу практично будь-яку економічну угоду азіатських країн, включаючи і країни далекого зарубіжжя, неодмінно супроводжували коментарями про «мусульманську спільність», «ісламський фактор», тим самим протиставляючи цю державу іншим країнам Співдружності.

У разі виникнення етнічних конфліктів журналісти МТРК «Мир» зобов’язані давати з місць повну інформацію, тому що замовчування породжує чутки, які можуть призвести до нових вибухів.

Водночас показ або розповідь про власне конфлікт не можуть і не повинні бути самоціллю. Забороняється опис на екрані чи в ефірі сцен насильства, акцентування національної належності того чи іншого потерпілого. У передачах про конфлікти насамперед важливий точний аналіз причин, виявлення джерел, що призвели до вибуху.

Для цього варто залучати експертів, авторитетних представників конфліктуючих сторін, віддаючи перевагу найбільш спокійним, розважливим людям, що могли б урівноважити крайні погляди, дати аргументовану одповідь екстремістам.

При висвітленні етнічних, міждержавних, територіальних конфліктів варто виходити з непорушного принципу: насильство ніколи не буде і не може бути виправдане якимись образами минулого або майбутніми цілями. Після пролиття першої крові вже не буде ні правих, ні винних. Визначальним тлом у передачах МТРК «Мир» є інтонація — доброзичлива, спокійна, розважлива.

Завершуючи цей своєрідний огляд різних етичних кодексів журналістів, хотілося б іще відзначити американський досвід. Точніше, це можна було б назвати феноменом. Журналістські організації США, а їх тут безліч, у своїх професійних кодексах не мають нічого «етнічного». Тобто в них немає посилань на необхідність дотримання в ЗМІ прав з погляду інтересів будь-яких рас чи етносів. Принаймні, такого немає ні в Кодексі етики Спілки професійних журналістів, ні в Декларації принципів Американської спілки редакторів газет, ні в Декларації етичних норм Асоціації видавців і прес-менеджерів, ні в Етичному кодексі Національної асоціації фоторепортерів. Єдиний документ, де ці моменти побіжно згадуються, — це Етичний кодекс Асоціації журналістів електронних ЗМІ (RTNDA): «Члени Асоціації… характеризуватимуть людей за расовою ознакою, віросповіданням, національністю і посадою, яку вони обіймають, тільки в тих випадках, коли це стосується справи». Очевидно, відсутність у цих документах «етнічного моменту» пояснюється тим, що загострювати увагу на цьому вже немає сенсу і необхідності, — правила для всіх в цьому напрямку сформовані як неписано-конвенційні, вони засвоєні на рівні інстинкту.

Кримський прецедент невдачі

На відміну від американців нам іще дуже далеко до такого стану справ, коли повага до етнічної ідентичності в усьому житті суспільства і, звісно, у ЗМІ, стане неписаним законом, настільки беззаперечним, що зникне сама необхідність це обговорювати чи регламентувати. І цілком природно, що час від часу різні журналістські організації нашої країни ініціюють створення свого Кодексу честі. Щоправда, автору цієї статті, можливо, через брак інформації, не відомі випадки, коли такі кодекси ставали б надбанням широкої журналістської аудиторії. Виняток становить лише документ, прийнятий у 2002 році Комісією з журналістської етики, яку очолює редактор газети «Дзеркало тижня» Володимир Мостовий.

Якщо ж конкретно говорити про принципи роботи ЗМІ в етнічній сфері, то спробу виробити загальні для журналістів правила і принципи та дотримуватися їх у журналістській діяльності було зроблено в Криму. Необхідність прийняття таких норм була викликана тим, що півострів і донині вважається одним із конфліктогенних регіонів нашої країни — насамперед тому, що тут раз-у-раз із різним ступенем гостроти виникає загроза відкритого міжетнічного протистояння.

У ході низки організованих Міжнародним прес-центром «Irex-ProMedia» семінарів, у яких брали участь журналісти з Криму та з Півдня України, було вироблено документ, який можна назвати узагальненням правил для журналістів, які пишуть на етнічні теми. Виходячи з цього, Кримська асоціація вільних журналістів розробила і запропонувала до обговорення проект Декларації основних принципів роботи журналістів у поліетнічних суспільствах. У ході роботи семінарів Декларацію було ухвалено їх учасниками. Невеликий обсяг документа дозволяє навести його повний текст.

Декларація основних принципів роботи журналістів у поліетнічних суспільствах

  • Визнаючи важливу роль ЗМІ у запобіганні міжетнічній напруженості, відновленні та підтриманні довіри між різними етнічними групами;

  • усвідомлюючи глибину своєї професійної і моральної відповідальності при висвітленні подій, таких як напружені і конфліктні ситуації в етнічній сфері, дискримінація меншин і конфесійна нетерпимість;

  • прагнучи протистояти проявам насильства, ненависті, конфронтації і засудити всі види дискримінації: національної, расової, релігійної, культурної;

  • виконуючи свої професійні обов’язки з інформування суспільства про все розмаїття його життя та про процеси, що відбуваються в ньому;

ми домовляємось у своїй діяльності дотримуватися таких принципів:

1. ЗМІ повинні дотримуватися принципів свободи слова, що передбачає право одержувати і поширювати інформацію, при цьому не порушуючи інші основні права, свободи й інтереси, які захищаються Загальною декларацією прав людини і Європейською конвенцією прав людини.

2. Журналіст повинен поважати право суспільства на одержання точної, достовірної інформації. Подача, опис і виклад фактів та подій повинні бути збалансованими і безпристрасними. Чутки не повинні поєднуватись із новинами, тому що це може стати причиною застосування насильства і дискримінації. Неприпустимо у своїх коментарях, оцінках, підборі фактів, аналізі історичних передумов і т. п. ставати позицію однієї із сторін.

3. Журналіст повинен усвідомлювати небезпеку, приховану в закликах до дискримінації, що розповсюджуються через ЗМІ, і повинен зробити все можливе для того, щоб уникнути навіть мимовільного провокування обмеження прав, дискримінації на основі раси, мови, релігії, політичних чи інших поглядів, етнічного походження і соціального статусу.

4. Неприпустима публікація матеріалів, що пропагують війну, насильство, що ображають почуття осіб, які є віруючими або невіруючими, що обмежують права людини та її етнокультурну ідентичність.

5. Журналіст не має права акцентувати увагу на расовій, національній належності, політичних і релігійних переконаннях суб’єкта інформації. Винятки можуть становити тільки ті випадки, коли це має самостійне значення в рамках підготовленої інформації. Особливо цей принцип стосується матеріалів про злочини, коли нагадування про належність підозрюваного чи злочинця до певної релігійної, етнічної чи іншої меншини може викликати негативне ставлення до цих груп.

6. Не можна пов’язувати етнічну належність людини з її політичними переконаннями та моральними якостями.

7. Журналіст повинен у своїх матеріалах демонструвати, що етнічне різноманіття — це цінність будь-якого суспільства.

8. Неприпустима участь журналіста в поширенні і формуванні негативних стереотипів стосовно етнокультурної або іншої групи і конфесії. Необхідно уникати загальних визначень, що існують у розмовній лексиці висловлювань, які негативно характеризують усю групу.

9. Журналіст повинен усвідомлювати, що його непрофесіоналізм, упередженість, дезінформація можуть стати причиною дискримінації, нетерпимості, насильства, страждань і навіть загибелі людей.

На жаль, ця декларація залишилася практично непоміченою, хоч у її розробці брали участь журналісти з багатьох видань. Документ було розповсюджено серед кримських ЗМІ із закликом до нього приєднатися. Та цього не сталося, можливо, через недостатню роботу серед журналістів. Але швидше за все через те, що, як говорили потім деякі колеги, редактори не дозволили їм цього зробити, тому що кожна газета проводить свою політику, формовану найчастіше її «хазяїном», а іноді й читачем.

Здавалося б, принципи, викладені в Декларації, настільки вочевидь цивілізовані, що не можуть викликати заперечень з боку більш-менш пристойного редактора, видавця, «хазяїна». Усе ж таки це трапилося. І, напевно, зовсім не тому, що вони взяли й підписалися під тим, що «готові до формування негативних стереотипів стосовно певної етнокультурної групи і конфесії», що будуть публікувати матеріали, які ображають почуття національного достоїнства, і що їх не лякає навіть дезінформація, яка може «стати причиною дискримінації, нетерпимості, насильства, страждань і навіть загибелі людей». Насправді причини можуть бути іншими: від відсутності практики дотримуватися чітко окреслених морально-професійних канонів до небажання обмежувати будь-яким чином свободу вираження власної думки й рамки ідеології видання.

Цей невдалий досвід говорить багато про що. І насамперед про те, що принаймні кримські журналісти поки що не готові до певного саморегулювання всередині свого цеху. А це вкрай необхідно з огляду на те, наскільки ще несформовані на сьогодні громадянські інститути і наскільки тендітною донині залишається політична ситуація на півострові, яка багато в чому (а можливо, в усьому) залежить від стану справ у міжнаціональній сфері.

З особливою виразністю це проявилося на минулих парламентських виборах. Після невеликого періоду затишшя в «національному питанні» під час передвиборної кампанії (березень 2002 року) окремі політики знову розпочали спекулювати на цій небезпечній темі. І допомагала їм у цьому підконтрольна преса. Цей грішок помітний був не лише в партійних листках-одноденках, але й у виданнях, що мають багаторічні традиції й усталену репутацію. Кількість статей про «українців-бандерівців», «націонал-радикалізм кримських татар» та «агресивний світовий сіонізм» у кримських газетах привернула увагу навіть органів влади. Представництво Президента в автономії, наприклад, звернулось в прокуратуру АРК із заявою, в якій містилася вимога реагувати на кожен випадок тиражування ксенофобії. За подібних умов, що обов’язково будуть повторюватися, саме прийняття Декларації — нехай навіть тільки деякими журналістами — змусило б суспільство звернути увагу на те, що проблема існує, а значить, не слід особливо довірятися тим політикам і тим ЗМІ, що на ній спекулюють.

Журналістика — не ідеологія, не політика, не обслуговування. Як би банально це не звучало, преса — це справа, професія, бізнес. Безумовно, до неї не можна підходити з такими ж мірками, що й до сфери обслуговування чи оренди труб, тому що це не область чистого бізнесу, а бізнес в області новин. Утім, як у будь-якій іншій сфері професійної діяльності, у журналістиці є свої норми і правила, тобто відомо, що заборонено, а що дозволено. Етичність у висвітленні етнічних проблем — одне з головних правил професійної журналістики. І це правило зафіксовано в головному документі міжнародної журналістики — Заяві про принципи поведінки журналістів, прийнятій ІІ Всесвітнім конгресом Міжнародної федерації журналістів у Бордо 25—28 квітня 1954 року і доповненій на XVIII Всесвітньому конгресі МФЖ 2—6 червня 1986 року: «Журналіст повинен усвідомлювати небезпеку дискримінації, якій сприяють засоби масової інформації, і робити все можливе, щоб уникнути сприяння такій дискримінації, обумовленій зокрема расою, статтю, сексуальною орієнтацією, мовою, релігією, політичними й іншими поглядами, національним і соціальним походженням».


1Статтю підготовлено в рамках проекту «Сприяння поширенню толерантності у поліетничному суспільстві» Фонду «Європа XXI» завдяки підтримці Фонду проектів в галузі прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії.