Дмитро НІКОЛАЄНКО Формування кримського міфу у СРСР. (Із книги “Рефлексія про радянський простір і час. Нариси радянської історичної та географічної науки”)

Дмитро НІКОЛАЄНКО,

ФОРМУВАННЯ КРИМСЬКОГО МІФУ У СРСР
(Із книги “Рефлексія про радянський простір і час. Нариси радянської історичної та географічної науки”).

Дмитро Ніколаєнко — народився в 1957 році у м. Сімферополь Кримської області. Закінчив у 1979 році Сімферопольський державний університет за спеціальністю «Економічна та соціальна географія».

Працював екскурсоводом, шкільним вчителем. У 1985-1987 роках стажувався у Шандунському та Нанкінському університетах Китайської Народної Республіки.

Доктор географічних наук, професор. В різні роки займався дослідницькою роботою в університетах Німеччини, США, ПАР. У 2000 — 2003 роках викладав у Санкт-Петербурзькому Інституті управління та економіки. З травня 2003 року проживає у Південно-Африканській Республіці.

Дмитро Ніколаєнко автор сотень наукових робіт, з багатьма з яких можна ознайомитися на персональному веб-сайті автора за адресою www.nikolaenko.ru.

Робота Дмитра Ніколаєнка «Формування кримського міфу у СРСР», яка дається нижче, присвячена проблемам висвітлення історії Криму у російській соціокультурній системі.

Друкується з дозволу автора у перекладі з російської мови, здійсненного Центром інформаціїта документації кримських татар.

Передмова

<...> Основне, що нас цікавить в даному тексті, пов’язане з особливостями перетворення історичної інформації в історичне знання. Археологічні дані в цьому аспекті виключно важливі. Вони активно одержуються спеціалістами, які поєднують розумову і фізичну працю. Тобто, вони не є випадковими. Далі з ними починають відбуватися дуже дивні, з нашої точки зору, явища. Деякі археологічні дані стають надто відомими і перетворюються в повсякденний спосіб масової свідомості. Багато археологічних даних вже не можуть вийти на рівень рутинного вжитку спеціалістів. Вони, в основному, є надбанням тих, хто став безпосереднім учасником розкопок. Деякі археологічні знахідки, скажемо делікатно, губляться (не зберігаються, не музеєфікуються, скажіть, як хочете).

Чому відбувається такий розподіл археологічних даних? Чому археологічна інформація, яка, здавалось би, однаково важлива, оскільки є безцінним знанням про минуле, так розрізняється в наступній своїй долі? На розгляд цього цікавого питання і спрямована серія нарисів.

Ми розуміємо, що робота буде зустрінута однозначно негативно. Про це свідчить багато чого. Спеціалісти уникають тієї тематики, яка для нас стала основною.

Розповімо про випадок із життя. Ми попросили поставити доповідь на семінарі у Відділі Сходу Ермітажу (Санкт-Петербург). Тема пов’язана з аналізом перетворення археологічної інформації в історичне знання. Доповідь повинна була відбутися 5 березня 2003 року. Про все було домовлено з Григорієм Львовичем Семеновим, завідуючим Відділом Сходу Ермітажу. Також були уточнені деталі з ученим секретарем Відділу Світланою Борисівною. Відбулася зустріч, в ході якої згадувалося стосовно доповіді з Марком Григоровичем Крамаровським, доктором історичних наук, провідним науковим співробітником Відділу Сходу. Крамаровський займається розкопками в Старому Криму 25 років. Нам видавалася надзвичайно важливою і цікавою присутність на доповіді людини, яка має такий великий досвід польових археологічних робіт в Криму і особливо в Старому Криму. Доповідь пов’язана з кримською тематикою.

Незважаючи на всі домовленості, доповідь не відбулася. Приводом стало те, що ми “не підтвердили” свої наміри виступати. Привід обрано непереконливий, тому що все було чітко визначено (тема, місце і час). Можна сказати, що випадковість, але такого роду феномен, коли історики не хочуть контактувати з колегами інших спеціальностей, є характерним для пострадянської наукової спільноти. Контактів відверто бояться. Є кланове наукове співтовариство. Є свої писані і неписані закони поведінки. Не дотримуватись їх під жодним приводом не можна. Наукове співтовариство істориків захищається від небажаних змін і новинок в цілому. Зрозуміло, приводом для такої поведінки є професіоналізм цих людей.

Подібна історія сталася з наміром виступу у Пушкінському домі Санкт-Петербургу, тобто, в Інституті російської літератури РАН. Було прохання поставити доповідь і були контакти з професором Твороговим. Професор Творогов – один із провідних спеціалістів з питання канонічного розуміння “Слова”, як оригінального тексту XII століття. У колег-філологів також не знайшлося часу вислухати професора, який написав монографію стосовно “Слова”, проаналізованого з нових позицій. Причина в тому, що позиції небажані. Сталося так, що “Слово”, в його остаточному варіанті, було відредаговане Карамзіним. Тобто, це не XII століття.

Суть такої поведінки представників російського наукового співтовариства є в старанному ухиленні від небажаних, несанкціонованих новин. Ніхто не повинен втручатися у справи наукового співтовариства. Це можуть бути історики, географи, спеціалісти по “Слову о полку Ігоревому”, будь-хто. Вони приватизували свої наукові дисципліни і напрямки, і нікого стороннього слухати і читати не хочуть. Минуле має залишатися під контролем наукового співтовариства. Воно як раз і створене для такого контролю. Бажаємо успіхів, але оскільки у нас свої наукові інтереси, викладемо суть своєї позиції письмово.

Отже, даний текст є збірником нарисів, які можуть, з нашої точки зору, бути важливими для розуміння сприйняття інформації, що одержується археологами і істориками, і трансформації цієї інформації в історичне знання, тобто, за усвоєну інформацію.

В тексті всі посилання на власні праці зроблені по третьому виданню “Творів”. Воно найбільш повно відображає основний масив публікацій з теорії соціокультурних систем, на яку ми опираємося в даній роботі. До цього видання увійшли найбільш значимі матеріали даної теорії.

Історія Криму в російській соціокультурній системі (СКС) ніколи не досліджувалася незалежно. Причина в тому, що історія Криму стала активно формуватися після приєднання його до Російської імперії. У формування кримської історії завжди закладався чітко визначений соціокультурний смисл і інтерес.

В деякі періоди це робилося більш делікатно, але деякі російські (радянські) ідеологи-історики переходили до відкрито спрощеної форми. Останні найбільш важливі для аналізу. Примітивізм має ту перевагу, що робить підсумкові дані більш очевидними. Прикладом цілеспрямованого формування примітивної дослідницької історичної спрямованості на минуле Криму може бути повоєнний період (1945-1980 роки).

Розглянемо повоєнну спрямованість на кримську історію. Вона є важливою через те, що домінувала з 1944-45 років до кінця 1980-х років. Початок цього періоду пов’язаний з депортацією неросійського населення з Криму (кримських татар, греків, вірменів, болгар, німців). Закінчення періоду пов’язане з крахом радянської ідеології і розвалом СРСР.

Даний період цільний. У нього чітко визначений початок і логічне завершення. У нього своя ідеологія, витоки якої є з минулого, але в своєму конкретному вираженні, що мало місце тільки протягом 40-45 років.

Для розуміння цього періоду особливо важливими є установки, закладені на початку 1950-х років. В подальшому була рутина, пов’язана з безкінечним переказом того, що було дозволено (наказано) говорити. Важливим є й те, що починаючи з 1960-х років, кримська міфологія стала настільки звичною, що над нею, скоріше, ніхто і не замислювався.

Аналіз проводиться не заради відродження “історичної правди”. Тим більше, це не аналіз критики конкретних осіб. Бог з ними. Це гвинтики ідеологічної машини. Вони знали, що і навіщо робили. Ми хочемо зрозуміти особливості наукової рефлексії стосовно регіонів, які піддаються активному соціокультурному переосвоєнню. В Криму відбулася чергова заміна населення і СКС, скориставшись війною, провела чергові депортації. Під такого роду дії потрібно переоформити минуле. Це і було зроблено. Справа не в конкретних особах, а в прояві соціально-культурного процесу переосвоєння територій і рефлексії з приводу цього процесу. Історія Криму того часу є тільки частковий випадок більш загальних синенергетичних процесів.

Преторія, ЮАР
16 травня 2003 року.

Що у тверезого на умі, у … на язиці

Є багато робіт, як монографій, так і статей з кримської історії, написаних на основі жорстких радянських позицій. Не випадково більшість випускників історичних факультетів (з радістю) знаходили роботу саме в каральних і ідеологічних органах. Це створювало стабільність і впевнені перспективи. І перше і друге є безсмертним в російській СКС. Історія перестала бути наукою, і стала носити відверто карально-виховавчо-промивний характер. Було сформовано багаточисельну професійну історичну спільноту, яка дозволяла дати відсіч ідеологічним ворогам СРСР в будь-якому напрямку. Ворогів було багато, тому, з цієї причини, було багато і істориків. Рибаков, серед них, один із перших.

Цікаво, що радянська наукова історична спільнота збереглася і донині. Саме з цієї причини важливо проаналізувати методологічні і теоретичні установки одного із її лідерів і подивитися на особливості їх втілення в конкретні інтерпретації історії Криму.

Є чудова публікація академіка Б.А.Рибакова про те, як слід писати кримську історію. Вона не дуже відома в силу своєї (не) відкритості останні десять років. Вірогідно, дана публікація вилучалася із бібліотек, у післясталінські часи. Разом з тим, її принципові положення, в прихованому вигляді, проводилися істориками майже до кінця 1980-х років.

Хто такий Рибаков і яке місце він займав у радянській історичній науці, ми вже писали. Те, що такий гігант радянської історії зачепив кримське минуле, дуже показово.

Робота Рибакова “Об ошибках в изучении истории Крыма и о задачах дальнейших исследований» найбільш показова в радянській післявоєнній рефлексії про Крим. Вона незвичайна своєю кристальною чистотою. Це рідкісний приклад ідеологічної роботи, саме з теоретичних і методологічних дослідницьких установок, саме на кримську історію. Звернемо увагу на найбільш характерні і цікаві моменти цієї жорсткої радянської інтерпретації кримської історії.

В брошурі Рибакова незвичайним є наступне.

Перше — столичний академік пише спеціальну роботу по методології інтерпретації регіональної історії. Правда, цей регіон Крим, із якого не так давно були депортовані численні неросійські люди.

Ще більш незвичним є те, що робота видається в Сімферополі. Традиційно роботи московських авторів видавалися в Москві. В даному випадку, співставлення майже парадоксальне. Рибаков був надто великим начальником від історичної науки, щоб писати регіональні роботи. Наявність такого тексту є дивним.

Тираж брошури 800 екземплярів. Тобто, за часом видання (1952 рік) це робота майже для службового користування. Тиражі були, як правило, дуже великі. Маленький тираж — показник уваги до даної теми з боку столичного начальства.

Кримська історія завжди відігравала важливу роль для російських істориків, враховуючи те, що це регіон переосвоєння. На момент його приєднання до Російської імперії, тут була державність іншого соціокультурного утворення. Саме з цим пов’язана велика кількість проблем і питань, що виходять далеко за межі регіону. Кримська історія носить багато в чому індикативний характер для всієї історії – ідеології російської СКС.

Друге – робота Рибакова явно призначалася для істориків. Це була  робота не для широкого загалу населення, а для формування правильної, тобто, наукової установки на історію Криму серед “армії радянських істориків”. Їм необхідно було пояснити, як розуміти те чи інше питання кримської історії новітнього часу, потрібне було спеціальне пояснення. Робота Рибакова виконувала це завдання.

Прикладів робіт такого роду небагато. Звичайно історичні роботи метарівня носять більш прихований характер. Висловлювані в них тези не так очевидні. Робота Рибакова в цьому відношенні виняток.

Вказівки товариша Сталіна і кримська історія

В радянський період цілком природно було виходити в інтерпретації кримської історії з ідеологічних документів. Як говорила партія, так і повторювали історики. Рибаков спирається на твори Сталіна. Оскільки у Сталіна не було праць саме по Криму, то за основу береться інтерпретація… мовознавства. Здавалось би, зв’язку немає. Але це тільки “здавалось би”. Як довів Рибаков, зв’язок прямий.

Рекомендація академіка однозначна. “Радянським історикам, які вивчають минуле Криму і Причорномор’я, необхідно переглянути свої погляди і методи роботи під кутом зору сталінських праць”. Це легко говорити, але складно зробити. Мовознавство — найбільш улюблена галузь сталінських наукових уподобань до історії Криму. Саме тому Рибаков пише тези стосовно розуміння кримської історії в світлі праць товариша Сталіна.

Такого роду примітивний у своїй однозначності виклад установок на історію Криму і посилання на праці першої особи держави, як основу розуміння регіональної історії, є явище не зовсім звичайне навіть для російської СКС. Радянський період, і особливо повоєнний період (1945-1980 р.р.), був особливим часом. У випадку з Кримом, необхідно було терміново провести виховну роботу серед професійних істориків. Це і породжувало деяку спрощеність, навіть виходячи з радянських вимірів.

Внесок в географію

Перше, що відзначає Рибаков, — теза стосовно географічної близькості Криму і Руської рівнини. До речі, у спеціальній географічній літературі, вона звичайно називаєтьсяі Східно-Європейська рівнина. Природа не завжди знає про останню версію державного кордону, що проходить по рівнині і з цієї причини не зразу відділяє її фізико-географічні характеристики від закордонної частини. Історики в цьому відношенні йдуть попереду природи. Вони не лише ліплять час, але й змінюють природу.

Теза про географічну близькість Криму і Руської рівнини носить визначено ідеологічний характер. Говорити про відносну близькість історії освоєння Криму і руських територій за історично значимий проміжок часу не має щонайменшого сенсу. Як би багато не генерувалося новинок типу Тмутараканського каменя, херсонеської присяги та іншого, все одно мало що говорить відносно близькості історії Русі і Криму. Теза про географічну близькість ставить питання дещо по-новому.

Рибаков пише: “Не дивлячись на удавану географічну ізольованість кримського півострова, він, все-таки, протягом всього свого історичного життя був нерозривно зв’язаний з Руською рівниною”. Підставою для тези є те, що деякі ріки мають гирла, які “сходяться довкола Криму”. Заперечувати це складно, але й щось певне сказати також неможливо. Тим більше, що гирла рік не стільки сходяться довкола Криму”, скільки впадають в Чорне і Азовське моря північніше Кримського півострова.

Теза про географічну близькість Криму і Руської рівнини сама по собі не має реального значення для дослідження історії Криму. Це чистої води ідеологічний підхід. Слід довести безпідставність Криму як якогось самостійного регіону. Звертається увага на змішання географічного і історичного аспектів в інтерпретації Рибакова. Теза – преамбула до наступної радянської інтерпретації історії Криму.

Діалектика цілого і частини

Після вкладу в географію, слідує теза стосовно того, що “кримський півострів ні разу в історії не являв собою будь-якої цілісної держави. Або в Криму було декілька невеликих державних утворень, або ж весь півострів або його частина входили до складу держав, пов’язаних із Східною Європою”. Далі йдеться про те, що “жодне із історичних явищ в Криму не можна розглядати ізольовано, без зв’язку з долями не лише північного Причорномор’я, але й всієї Східної Європи. Історія Криму – невід’ємна і важлива частина Східної Європи”.

В ідеологічній інтерпретації кримської історії з боку російських істориків дана теза відіграє виключно важливе значення. У неї є два аспекти. Перший – поєднання Криму з деякими соціокультурними утвореннями. Другий – поєднання Криму саме зі Східною Європою.

Перший аспект правильний. Крим ніколи в силу того, що географічно це невеликий регіон, не міг бути повністю ізольованим від свого оточення. Але так само можна стверджувати аналогічне і щодо більшості інших регіонів. Вступати у дискусії з цього питання даремно. Для Рибакова це лише необхідний початок радянської концепції освоєння Криму.

Другий аспект відверто некоректний. Є велика кількість періодів кримської історії, коли відношення його зі Східною Європою, а тим більше з Руссю, не відігравали практично ніякого значення для жодної із сторін. Вони може й були, але носили цілком випадковий характер. Пізніше з’явилися байки істориків. Наприклад, проходження легендарного “російського фантомаса” Афанасія Нікітіна через Кафу, тобто, Феодосію. Але навіть такі легенди нічого не говорять стосовно деяких стійких зв’язків Русі і Криму.

В подальшому аналізі освоєння Криму ми будемо детально розглядати питання стосовно освоєння Криму, як частини варварсько-кочової СКС. Детально буде розглянуте і питання стосовно переосвоєння Криму в рамках російської СКС. Зараз не будемо вдаватися в деталі. Відмітимо лише, що теза Рибакова базується на серйозних фальсифікаціях кримської історії. Строго кажучи, це навіть не фальсифікація, а просто вимисел, зручний в ідеологічному відношенні. Фальсифікація має на увазі певне викривлення реальності на деяких джерелах. У даному випадку введено тезу, яку підкріплюють не джерела, а каральні та ідеологічні органи.

Теза про те, що “жодне з історичних явищ в Криму не можна розглядати ізольовано, без зв’язку з долями не лише Північного Причорномор’я, але й усієї Східної Європи. Історія Криму – невід’ємна і важлива частина Східної Європи” – введена для внутрішнього радянського вжитку. Вона критики не витримує. Основою її введення став новий виток освоєння Криму після депортації неросійського населення в 1944 році.

Від Адама і Єви — до XXV з’їзду КПРС

Наступна теза Рибакова базується на лінійній концепції часу, в її жорсткому марксистсько-ленінському розумінні. Є поступальний історичний розвиток. Є негативні і позитивні фактори, які впливають на історичний розвиток. Відповідно, є реакційні і прогресивні явища, люди, ідеології, все що завгодно. Не варто говорити, що все позитивне пов’язане тільки з поточним радянським розумінням усього. Рибаков знає, що є прогресивним, а що реакційним.

Пишеться: “При вивченні історії Криму необхідно враховувати глибокі зовнішні фактори в розумінні їх впливу на розвиток і гальмування місцевих продуктивних сил. Слід правильно оцінювати для розвитку Криму такі історичні події, як грецька колонізація, утворення скіфської держави, римська і візантійська агресія, утворення руського князівства на території Криму (Тмутараканське князівство). Завоювання Криму кочівниками (хазарами, половцями, татарами), захоплення кримських міст генуезцями, завоювання Криму Турцією”.

Далі, оцінка кримської історії Рибаковим здійснюється з точки зору розділу прогресивного і регресивного, внесеного у кримську історію за останні 2700 років. Для Рибакова немає різних культур, немає різноманітності їх ціннісних установок, що міняються, до речі, і в залежності від історичного розвитку. Оцінка минулого, якою б вона не була в подальшому, подається тільки з вузької точки зору поточних партійних інтересів.

В основі такої оцінки чітко відслідковуються завдання чергового періоду соціокультурної асиміляції Криму. Декларувати можна що завгодно, але фактичні завдання радянського повоєнного періоду освоєння Криму були пов’язані саме з асиміляційними процесами. Ці процеси не варто пов’язувати тільки з якимись малими народами Півночі, або Північно-Американських індіанців. Це набагато більший загальний процес. Після депортації з Криму основної маси неросійського кримського населення починався новий етап асиміляції території регіону. Під нього і формувався новий образ регіону, всього його минулого.

Критикувати таку примітивну і агресивну точку зору, як у Рибакова, дуже складно. Вона надто проста і агресивна для наукового аналізу. Її можна тільки прояснити і зрозуміти, з чим вона пов’язана. З такою позицією можна (не) погодитися, в залежності від власних установок і інтересів. Важливо відмітити, що така примітивна лінійна побудова є породженням певних періодів ідеологічної боротьби СКС і практичних асиміляційних процесів у Криму.

Після визначення нерозривності зв’язку Криму і Руської рівнини і декларації стосовно того, що саме Рибаков все знає про те, хто прогресивний, а хто реакційний в історії Криму за останні 2700 років, починається оцінка різних історичних періодів кримської історії.

Рибаков послідовний. Народи, які залишили свій слід в історії Криму, оцінюються як прогресивні чи реакційні, нібито з точки зору роботи Й. В.Сталіна “Марксизм і питання мовознавства”. В дійсності оцінка робиться з більш загальних радянських інтересів. Сталін із своїми вправами у мовознавстві не має відношення до даної інтерпретації.

В наступні часи така досить однозначна точка зору стала чимось непристойним у істориків, але непристойність полягала саме в посиланні на Сталіна, а не в самому методологічному підході. Коли з’ясувалося, що при Сталіні був “культ особи Сталіна”, його замінили інші особи. “Питання мовознавства” замінили інші, такі ж універсальні партійні роботи. Методологічний принцип істориків не змінився.

Неможливо утриматися від порівняння. Академік Рибаков у своєму розумінні уподібнюється Шарикову з його однозначними і категоричними оцінками. Він все знає і всі питання вирішує чітко, ясно, і іноді несподівано. Рибаков — Шариков когось любить, а когось не дуже любить і не дуже цінує. Все це дуже цікаво і з цієї причини надамо слово “академіку Шарикову”.

П’ять причин любові до греків

Любов — почуття делікатне, складно вловиме, але не для радянського історика-академіка. Тут усе має раціональне радянське підгрунття.

Рибаков любить греків. Греки в Криму Рибакову подобаються. Греки в Криму прогресивні.

“Заснування в Криму міст-полісів еллінськими поселенцями мало велике позитивне значення для історичного розвитку Криму, бо прилучило його до високої античної цивілізації. Симбіоз грецьких міст і місцевого населення сприяв створенню своєрідної культури Причорномор’я”.

У любові до греків нинішніх російських і недавніх радянських авторів є спільна основа. Чому російським авторам в цілому і академіку Рибакову зокрема, подобаються греки? Шарикову подобалися слони і не подобалися коти. Рибакову і радянським авторам подобаються греки і не подобаються татари в Криму. Чому? Висловимо своє припущення. Причин декілька.

Перша причина. Очевидно тому, що греки — не татари і, очевидно, відрізняються від татар. Це основна причина, з якої російські автори люблять греків у Криму, на всі часи. Греки є живим свідченням того, що Крим не був тільки татарською територією.

Важливо і цікаво, що теоретична любов російських авторів до кримських греків не позбавила останніх від систематичних практичних депортацій зі своєї батьківщини. Почав Суворов. Закінчилося роботою НКВС в 1944 році. Любов у російській СКС – справа сувора, як і добро, яке “повинно бути з кулаками”. Цілком зрозуміло, що велике добро повинне бути з “великими кулаками”. Випадок описаний радянським поетом.

Друга причина любові до прогресивних греків пов’язана з тим, що вони “виселенці”. Цей казенний партійно-каральний термін в даному випадку дуже важливий. Відомо, де знаходиться батьківщина греків, і зрозуміло, що вони не можуть претендувати на якісь особливі права в Криму. Греки живуть в Греції, а не в Криму. І як би довго греки не жили в Криму, для Рибакова – Шарикова вони завжди будуть виселенцями – переселенцями. В кінцевому підсумку так і відбулося. Сталося це пізніше і кримським грекам немало допомогли в цьому відношенні.

Третя причина любові пов’язана з тим, що кримські греки були дуже асимільовані в російській СКС. Ми любимо тих, хто схожий на нас. Ми не терпимо відмінностей. Греки, зберігаючи свою етнічну ідентифікацію, все ж в цілому були схильні до асиміляції. Вони легко вписалися в російську СКС. У греків не було супротиву асиміляції російській СКС. Вперше це проявилося в процесі (пере) (ви) селення військами Суворова кримського християнського населення за межі Криму. Це був перший випадок насилля, що активно сприяв асиміляції. Далі йшло майже в тому ж дусі. Схильність кримських греків до асиміляції породжує прихильне ставлення до них російських властей і любов істориків – ідеологів.

Четверта причина любові пов’язана з тим, що кримські греки – християни, і тому розглядаються як антипод мусульманам-татарам, навіть в атеїстичні радянські часи. Все-таки “майже свої”. В деякі історичні періоди конфесійна ідентифікація відіграє важливу роль. В далекі часи вона втрачає своє значення, але в цілому, не щезає ніколи.

П’ята причина любові російських істориків всіх часів до кримських греків пов’язана з тим, що вони не претендують на свій варіант кримської історії. Серед усіх етносів, які проживали в Криму, греки мають найбільш довгу регіональну історію. Вони мали міста-поліси, тобто, державність. Але це було давно, і претендувати на щось самостійне в сучасний період у них немає підстав. Це приємно відрізняє їх від кримських татар, які все це не можуть забути про свою минулу державність. Їх усіх за це довелося навіть вислати з Криму.

Греки, так само як і Рибаков, будують кримську історію за лінійними принципами і роблять це з антитатарських позицій. Яскравий приклад пов’язаний з роботами сучасного грецького кримського історика Кесмеджі.

Наші скіфи

Академіку Рибакову також подобаються скіфи. В історичних роботах повоєнного часу іноді навіть зустрічається термін “наші скіфи”. Вони дійсно “наші”, як це не дивно. Наші, оскільки вони близькі Радянській владі ідеологічно. Це здається ще більш дивним, але дивуватися не варто.

Пишеться наступне: “Утворення в Криму скіфської держави, що мало велике прогресивне значення, і посилення місцевого елементу в напівгрецьких містах, висунуло на перше місце аборигенні племена. Причорномор’я і тому зовнішні сили, які намагалися оволодіти Кримом і насильно відірвати його від Східної Європи, повинні розглядатися як перепона у розвитку продуктивних сил півострова”.

Скіфи є улюбленим етносом російських і радянських авторів. Справа не у віршах О. Блока і його ствердженнях, що росіяни і є скіфи. Справа більш серйозна. Причин любові до скіфів також багато. Розглянемо їх.

Перша причина любові до скіфів пов’язана з тим, що вони — не кримські татари. Це, скоріш, основне. Це загальна причина любові до різних народів, що певний історичний час були пов’язані з Кримом. Те, що скіфи не могли мати нічого спільного з кримськими татарами, цілком зрозуміло. Їх розділяє великий історичний час. Але прогресивність скіфів пов’язана саме з тим, що в термінах Рибакова вони є щось протилежне татарам.

Друга причина любові до скіфів пов’язана з тим, що вони жили на даній території достатньо довго і мали свою державність. В даному випадку державність є плюс, а не мінус, як у кримських татар. Питання щодо скіфської державності дуже неоднозначне, але прийнято вважати, що у них була своя держава.

Відносно державності у варварсько-кочовій СКС з’явилась і нова точка зору. Вона пов’язана з теорією СКС. Але теоретичні наукові роздуми для істориків Криму малоцікаві. Більш того, важлива ідеологія. Наявність скіфської державності важлива саме в ідеологічному відношенні. Кримське ханство було не першою державою на території Криму, і тому татари є кочівниками і прибульцями. Їх державності в Криму передували держави греків – виселенців і скіфів – місцевих елементів.

Тобто, з точку зору таких істориків, у кримських татар немає підстав претендувати на особливі права в Криму. Вони такі ж мігранти, як, наприклад, російські переселенці в Криму, які приїхали сюди з Горьківської області після Другої світової війни. Скіфську державність російські автори люблять, в основному, з цих причин.

Зрозуміло, дослідження питання стосовно скіфської державності саме з цієї причини ускладнене. Ідеологічний штамп і вірогідність відхилення від нього знищують можливість об’єктивного дослідження, співвідношення державності грецьких колоністів і народів варварсько-кочової СКС в Криму.

Третя причина любові до скіфів пов’язана з тим, що вони — “місцевий елемент”. Будь-який місцевий елемент, тільки не татарського виду, навіть якщо це чорт з рогами чи без рогів, буде вітатися російськими авторами. Крим, дійсно, є регіоном періодичних міграцій. Від минулого домінуючого етносу іноді залишається лише назва. Матеріальні і духовні свідчення його перебування на території Криму починають носити напівлегендарний характер. Для їх дослідження необхідно було бути особливо делікатним і послідовним. Завдання складне і в науковому відношенні. Але в силу ідеологічних причин цього якраз і не робиться. І без того складна кримська історія свідомо фальсифікується. Скіфи стали прогресивним “місцевим елементом”, і тому був запрограмований їх виключно певний образ. Відбулася “позитивна міфологізація” скіфів.

Ця ж доля, певною мірою, розповсюдилася і на кримських татар. Але в даному випадку відбулася “негативна міфологізація” історії цього народу. Важко знайти в Криму більш “місцевий елемент”, ніж кримські татари, але саме тому ретельно виділяються нетатарські “місцеві елементи” і вводяться жорсткі ідеологічні штампи минулого. Скіфи, серед нетатарських “місцевих елементів”, займають перше місце. Таври – надто легендарний народ. Це як кентаври древньогрецької міфології або щось аналогічне. Тобто, були – не були, не зрозуміло.

Четверта причина любові до скіфів у Криму пов’язана з передбачуваним ареалом їх розповсюдження. Рибаков наполягає на зв’язках Криму зі Східною Європою. Для нього це важлива ідеологічна теза. Скіфи мали великий ареал розповсюдження. Висловлюючись термінами СКС, ареал розповсюдження скіфів був пов’язаний з ареалом варварсько-кочової СКС в цілому. Для радянської ідеології це дуже важливо з причин того, що багато історично давно освоєних в російській СКС територій, перейшли їм від варварсько-кочової. Вони були асимільовані разом з їх населенням. Тобто, з’являється чудова можливість зв’язати Русь з Кримом. Для ідеології повоєнного періоду, що створила образ Криму без кримських татар, це дуже важливо.

Вірогідно, є і інші причини любові російських авторів до скіфів в цілому і скіфів у Криму, зокрема. Скіфи важливі для радянської ідеології і обминути таку тему радянський історик Криму не може.

Посмертна експропріація експропріаторів

Для Рибакова скіфи є важливими для протиставлення Криму і римської, візантійської і генуезької “агресії”. Підкреслимо цей дивний, в даному випадку, термін. Римляни, генуезці і візантійці в Криму розглядаються ним саме як агресори.

Будемо намагатися розібратися з цією дивною логікою. Це вже, частково, паранормальна історія. Але об’єкт нашого дослідження – академік Рибаков і його інтерпретація кримської історії. Тому варто слідувати за усіма коливаннями його партійної думки.

Рибаков наполягає на тому, що зазначені вище народи є “зовнішні сили” в Криму і повинні розглядатися як перепона в розвитку продуктивних сил півострова.

Твердження протиречиве і нелогічне. “Зовнішні сили” чи ні, це питання для обговорення, але те, що вони могли стримувати розвиток “продуктивних сил” півострова, безглуздя. В цьому є відверта нелогічність навіть з точки зору марксизму-ленінізму. Вона пов’язана з тим, що скіфи були кочівниками. Пізніше скіфи стали вести осілий спосіб життя, але все одно явно домінувало кочове тваринництво і пов’язаний з ним спосіб життя. Тільки бідніша частина скіфського населення ставала осілою. Це був вимушений крок і на нього йшли з крайньої нужди.

Але навіть осілі скіфи могли періодично переходити на нові і досить віддалені від Криму території. Серед усіх описаних у світовій науці видів осілого населення скіфи були чи не найбільш розвиненим і не самим осілим. Кочівники в цілому і кочівники Криму звичайно в радянській науці інтерпретуються як щось реакційне. Це пов’язано не лише з Кримом. Теза носить загальний для марксизму-ленінізму характер.

Римляни, візантійці і генуезці не були кочівниками. Цього спростовувати ніхто не буде. Отже, з точки зору продуктивності і прогресивності продуктивних сил, вони були на порядок вище скіфів. Тобто, Рибаков не правий.

Але так спрощено розглядати кримську історію не можна. Вона вся складається із спеціальних випадків. Рибаковим вводиться дивний зворот стосовно того, що Римська імперія, Візантійська імперія і держава Генуя були в Криму агресорами і були лише для експлуатації “місцевого населення”. З цієї причини вони повинні розглядатися як реакційні. Тобто, справа не лише в абстрактній прогресивності осілого населення і відсталості кочівників в цілому. Осіле населення також буває різним. Місцеві кочівники радянському автору є більш близькими, ніж осідлі агресори, які прийшли із ворожої Західної Європи, щоб гальмувати розвиток продуктивних сил Криму з I по XV століття.

Рибаков наказує радянським історикам Криму розуміти ситуацію наступним чином: “Завоювання Криму великими державами, пов’язаними з морськими шляхами (Рим, Візантія), не могло сприяти розвитку місцевих продуктивних сил, тому що Крим розглядався цими державами як об’єкт експлуатації, як стратегічний прикордонний об’єкт, як опорна база для воєнно-дипломатичних операцій і як ринок рабів, які купувалися у кочівників”.

В даній тезі-наказі букет припущень. Розглянемо їх. “Великі держави”, які історично довгий час контактували з приморськими районами Криму і цілком гармонійно поєднувалися з його “місцевим населенням”, який був представлений людьми варварсько-кочової СКС, оцінюються вкрай негативно. Причини наступні.

Основна причина в тому, що “великі держави” вели політику на соціокультурне освоєння Криму. Їх присутність в Криму не була короткотерміновим захопленням, короткотерміновою експлуатацією. З боку Римської імперії як держави, що успадкувала контроль над грецькими приморськими поселеннями, і з боку Візантійської імперії, що також багато в чому спадкувала греко-римські приморські поселення, мала місце політика систематичного освоєння територій. В тому числі і території Криму.

Є значна кількість джерел, що дають інформацію про римський і візантійський історичні періоди. Здавалось би, тут не може бути апріорних тверджень. Є численні письмові джерела. Можливий їх порівняльний взаємно доповнюючий аналіз. Є багато археологічних об’єктів, які пов’язані з Римською і Візантійською імперіями. В тому числі в Криму. Необхідно лише вести їх дослідження, систематизувати дані. Але саме з причин можливості перепровірки і непідконтрольності даного періоду освоєння Криму вводиться жорстко апріорна теза. Радянські історики повинні в один голос говорити те, що “рекомендується” Рибаковим. Іноземні книжки немає чого читати. Заняття шкідливе в усіх відношеннях.

Соціокультурні особливості освоєння території Римської і Візантійської імперій описані з позицій теорії СКС. Текст не дуже великий, але він дає цілком коректну уяву про те, як інтерпретується теорією СКС процес освоєння периферійних для цих імперій територій. Випадок з Кримом надто тривіальний. Імперії були великими і Крим не був для них чимось унікальним. На нього у повній мірі розповсюджувався імперський стандарт освоєння територій. Немає щонайменшої підстави говорити щось стосовно унікальності цього регіону. В радянській же інтерпретації Крим є цілком особливим випадком для римлян, візантійців і генуезців.

Рибаков частково пояснює причини негативного ставлення до Візантії. Виявилося, що у Х-ХІІІ століттях роль Візантії була “різко негативною, тому що імператор і патріарх намагалися відірвати кримські області від зв’язку з Росією, і використовували Крим в якості стратегічного району, звідки можна було спрямовувати удари кочівників на Русь”.

Поворот, вищою мірою, несподіваний. Можна, не без деяких підстав, говорити про те, що розвиток православ’я на Русі і в Криму, зокрема, був пов’язаний саме з Візантією. Хрещення Русі саме в Криму, точніше в Херсонесі (Корсуні), а можна сказати і в “нашому Севастополі”, легенда. Вона була введена російськими істориками для обґрунтування прав Російської імперії на ті кордони, які вона мала на кінець ХVІІІ століття. Але одержання православ’я від Візантії є факт. Про це Рибаков не говорить. А Візантія намагається відірвати Крим від Русі і робить щось, вищою мірою, дивне – намагається направити удари кочівників на Русь із Криму.

У написане Рибаковим важко вірити. Мимоволі перечитуєш і мимоволі порівнюєш дати тих, хто і коли існував. Виходить щось неймовірне. Не будемо розвивати дане положення. Про його безмежну ідеологічність і абсурдність говорить багато чого. Точка зору теорії СКС, як на варварсько-кочову СКС, так і на особливості освоєння територій, що розглядаються, викладена в ряді робіт.

Якщо б Рим і Візантія були орієнтовані на короткочасну присутність в Криму і не претендували на свої стандарти освоєння кримської території, то ставлення російських авторів до них було б більш лояльним. Скоріше всього, робився би акцент на нетатарське походження експлуататорів, тобто, римлян, візантійців і генуезців. Але оскільки були претензії саме до освоєння Криму за своїми соціокультурними стандартами, то пощади ні римлянам, ні візантійцям, ні генуезцям від радянського автора немає.

Вірогідно, є й інші причини, за якими історично довга римсько-візантійська присутність в Криму не сподобалася академіку Рибакову і історикам російської СКС в цілому. Але зазначеної причини цілком достатньо, щоб пояснити суть неприязні.

Санкт-Петербург-Преторія


1Ми займаємося, в основному, географічною наукою.

2Николаенко Д.В. Сочинения в 18-ти томах. CD-ROM издание. Спб.: Амадеус, 2002. 5290 с.

3Николаенко Д.В. Морфология социо-культурных образований // Культура народов Причерноморья. — 1998. — #2.; Николаенко Д.В. Социо-культурные миры. Том 1: Пространственно-временная динамика социо-культурных систем // Константы: Альманах социальных исследований. — 1998. — Специальный выпуск I.; Николаенко Д.В. Социо-культурные миры. Том 2: Пространственно-временная динамика буферных зон // Константы: Альманах социальных исследований. — 1999. — Специальный выпуск П.; Д.В. Николаенко Д.В. Пространственно-временная динамика процессов социо-культурного освоения территорий. Дисс. доктора геогр. наук. Санкт-Петербург: СпбГУ, 1999.; Николаенко. Рекреационная география. М. Владос. 2001, 288 с.